З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

«Останній сталініст» (17)

(Продовження)

– Можливо, вона й була хворою, але в областях, де відповідала за чистки, виявилося найбільше ворогів радянської влади, і нікого це не насторожило, навпаки, Шишакову призначили на місце її начальника, якого ж вона і «викрила»… Страх – це локомотив прогресу. Мене часто звинувачують у репресіях проти військових. Ніби я перед початком Великої Вітчизняної війни обезголовив Червону Армію і тим самим поставив країну на межу катастрофи. Комусь дуже вигідно зробити з мене нового Ігнатія Лойолу, але ж тоді я думав не про себе. Я думав про країну, про небезпеку, що їй загрожувала. Нам потрібно було швидко вчитися й перебудовуватися, а наші командири не хотіли ні того, ні іншого, їх усе влаштовувало. Такий собі військовий привілейований клас. Не робітники і селяни, які їх одягали й годували, а вони почувалися господарями життя. Тому й узялися ми за оздоровлення армійського організму. Якими методами – не мало значення. Головне – результат. Ви уявіть собі, який стимул отримував молодший командир, опинившись на посаді, що досі здавалась йому недосяжною. Він і сам ліз зі шкури, й інших примушував це робити. Звичайно, відсутність досвіду давалася взнаки, і німцям у сорок першому ми програвали через це, але потім… – Сталін зупинився й подивився на Пантелійовича, примруживши очі. – Бачу, ви хочете щось уточнити, так? 

– Йосипе Віссаріоновичу, мало хто вірить, що вище командування справді було винним...
– Ви про «агентів іноземних розвідок» і таке інше? – Сталін посміхнувся.
Пантелійович ствердно кивнув головою.
– Агентами вони, звичайно, не були, але шкоди завдали багато. Зловживали народною любов‘ю й повагою, жили на широку ногу, справами в частинах майже не цікавилися. Думали, що так триватиме вічно. Чи могли ми й далі їх терпіти, залишати на високих постах? Ні, це було б украй небезпечно. І ще. Великого гріха ми не скоїли, прибравши людей, у котрих руки по лікті, а то й вище були в крові… Ви здивовані?
Пантелійович повністю довіряв Сталіну, а тому про здивування не могло бути й мови. Швидше, він просто не зміг приховати своєї зацікавленості, адже розумів, що в цю хвилину отримає ще одну порцію надзвичайної інформації.
– Візьмемо, для прикладу, Гришку Котовського, – Сталін знову почав ходити по їдальні. – Герой громадянської, безстрашний кавалерист, талановитий командир. Так нам його представляли. Насправді ж це був вуркаган, бандит, котрий, як йому здавалося, вчасно пересів на наш потяг і ніхто цього не помітив. На його совісті – тисячі невинних жертв. Мені розповідали, як він упивався кров‘ю, коли душили повстання тамбовських селян. Навіть найжорстокіші дикуни не додумалися б до того, що робив Гришка. Щоранку йому зв‘язували по п‘ять, по шість чоловік, і він на скаку одним махом відрубував усім голови. Це називалося в нього «робити ранкову зарядку». З таким «рубакою» нам було не по дорозі...
– Але ж Григорія Івановича застрелив зраджений, ну, той… рогоносець!
– Побрехенька, якій і досі чомусь вірять. Як би ми не прибрали тоді Котовського, він би всім нам голови повідрубував. Теж одним махом. Не могла людина такого темпераменту і такої кривавої біографії не мріяти про владу повну й одноосібну. Про це дуже правильно й точно написав Пастернак у своєму «Докторі Живаго»: «Самоуправці революції жахливі не як злодії, а як механізми без управління, як машини, що зійшли з рейок»… До речі, на Тамбовщині разом з Котовським ще один наш «герой», Ієронім Уборевич, не менш дивно розважався. В чисте поле випускали з десяток беззбройних антонівців, і він ганявся за ними на іноземній бронемашині й розстрілював із кулемета. Коли останній падав, прошитий кулями, випускали наступну десятку. Ось такі вони, герої. Треба було залишати їх живими? Рано чи пізно народ дізнався б про ці їхні «подвиги» й не похвалив би нас за втрату пильності і злочинну байдужість. Для будівництва нового суспільства такі командири не годилися.
Пантелійович захоплено дивився на Йосипа Віссаріоновича, намагаючись не пропустити жодного його слова, жодної думки. Ця людина й раніше була для нього рідною, а зараз ставала ще ріднішою, бо говорила з ним відверто, нічого не приховуючи. До того ж, дякуючи Сталіну, Пантелійович заповнював прогалини в своїх знаннях про минуле, яке тепер поставало перед ним значно чіткішим і логічнішим.
– У п‘ятдесят шостому Микита реабілітував Василя Блюхера, – продовжив Сталін. – Як невинну жертву. А чи справді він нічим не завинив? Не будемо сумніватися в його заслугах під час установлення радянської влади – свої чотири ордени Червоного Прапора він отримав тоді заслужено. Що ж стосується подальшої його діяльності, то в нас було достатньо підстав вважати її злочинною. Особливо, коли в його Червонопрапорній Далекосхідній армії деякі московські вискочки розгорнули кампанію з виявлення шпигунів і саботажників серед командного складу. Василь Костянтинович не тільки не протистояв їм, він ще й власноруч доповнював списки кандидатів на знищення. Навіть улюбленця радянських людей Тухачевського не пощадив, обравши для нього найвищу міру покарання. Як мені доповідали, засідання військового трибуналу під його головуванням проходили без дотримання елементарних процесуальних норм, було схожим швидше на примітивне судилище, ніж на справжній суд. Але ж не нами сказано: не суди, то й не судимий будеш. Василь Блюхер проігнорував цю істину, за що й поплатився… Однак повернімося до страху, цього почуття, притаманного кожній живій істоті, а найбільше – істоті думаючій, тобто людині. Ми відразу усвідомили його можливості й значення для молодої країни. Як і головну умову його ефективності: страх мав бути постійним і всеохоплюючим. Щоб ні в кого не виникало думок про свою винятковість, захищеність і тому подібне. Навіть найближчі мої соратники мусили про це пам‘ятати, тому й годували їхні дружини табірних бліх далеко від Москви.
Сталін говорив так, неначе він забув про присутність Пантелійовича, а той і не нагадував про себе, тільки слухав і мав від того чималу користь: пізнавав більше.
– Іншого варіанту, як закручувати гайки, в нас не було. Наприклад, відомим законом про п‘ять колосків ми навіть дітей привчили берегти соцвласність, а в сорок першому наказом про репресії проти сімей червоноармійців, які потрапили в полон до німців, удесятеро посилили наші частини без додаткових засобів і живої сили…
Пантелійович, котрий і раніше не сумнівався в доцільності дій радвлади проти різних там ворогів, зараз ще більше переконувався у правильності своєї позиції. Аж закортіло себе похвалити за те, що його думки й оцінки дуже схожі з думками й оцінками товариша Сталіна – генія всіх часів і народів. Одночасно Пантелійович відчував і ностальгійні нотки, і народжувалися вони в душі від усвідомлення того, що історія сьогодні розвивалася б інакше, якби свого часу верхівка радянського керівництва не затіяла боротьбу з мертвим уже вождем та його вченням. Найбільші в нього претензії до сірого кардинала Суслова. Головний ідеолог партії, запеклий борець з дисидентством і націоналізмом, коли всі вже розуміли, що без Сталіна рятувати ситуацію буде важко або й узагалі неможливо, несподівано подивував своїх найближчих соратників, назвавши реабілітацію цієї людини передчасною. Не інакше, як злякався, що, в разі чого, на нього повішають усіх собак. А ще ж кажуть, що Сталін хотів зробити Суслова своїм наступником – увів його до складу ЦК КПРС, цікавився його роботою. На підтвердження цього факту навіть розшукали фотографію, на якій тонкий, як глист, Михайло Суслов вітається з Йосипом Віссаріоновичем біля мавзолею. Одне слово, забракло сміливості й рішучості у відповідальний момент колишньому Пантелійовичевому шефу, і наслідки не забарилися: розвалився Союз, зникла стабільність, віра в щасливе майбутнє. Єдине, що приніс капіталізм, який зі зрозумілих причин називають скромно ринковою економікою, – це вседозволеність. Її руйнівну силу не зупинять ні заповнені прилавки магазинів, ні технічний прогрес. Як колишній головний цензор області Пантелійович це розуміє більше, ніж хтось із його товаришів, а про нинішню владу й говорити не хочеться – одні вискочки й хапуги, для яких на першому місці, звичайно ж, особисте збагачення, а моральність – річ занадто абстрактна, щоб на неї звертати увагу.
– А скажіть, дорогий Григоре Пантелійовичу, народ мене любив? – несподівано запитав Сталін.
– Безперечно, Йосипе
Віссаріоновичу! – майже по-піонерськи відрапортував Пантелійович. – І сьогодні для багатьох із нас ви є…
– Тоді дайте відповідь ще на одне запитання: чи міг би цей народ любити товариша Сталіна, якби він прощав ворогів, не вимагав від усіх суворого дотримання дисципліни й порядку?
Пантелійович зрозумів: тільки завдяки непохитності й принциповості товариша Сталіна країна досягла такого величезного успіху. Тому й відповів без найменшого вагання:
– Ні!
– Ось вам і відповідь тим, хто критикує нас за чистки. Ми лише виконували побажання народу, котрий і сам із завидною настирливістю та наполегливістю викривав ворогів, вимагав для них найсуворішої кари. Його воля була для нас законом.
Він узяв до рота люльку, але вона не розгоралася.
– Сирий тютюнець мені сьогодні підсунули, – сухо мовив Йосип Віссаріонович. – Мабуть, турбуються про моє здоров’я… А ви чому не курите – не любите, чи соромитеся демонструвати товаришу Сталіну шкідливу звичку?
– Я взагалі не курю...
– Що, ніколи навіть не пробували?
– Та було, але не звик...
– А я без люльки як мала дитина без цицьки – заспокоїтися не можу, – хихикнув Сталін. – Затягнувся раз-другий, і все стає на своє місце, а головне мозок знову на повну силу працює. Цього чомусь не розуміли лікарі, й регулярно рекомендували мені кинути курити. Доводилося особливо настирливих з них відправляти в тривалі відрядження.
Сталін посміхнувся, даючи зрозуміти, які він мав на увазі відрядження. З тих відряджень мало хто повертався. І тут же на нього напав кашель.
– Мабуть, їхні душі підслухали нашу розмову й вирішили ще раз нагадати товаришу Сталіну, що курити – здоров’ю шкодити, – мовив, коли відкашлявся. – Ви, Григоре Пантелійовичу, правильно робите, що не курите. Це справді шкідлива звичка, яка перейшла до нас від далеких-далеких предків, коли ще панував матріархат. До речі, як ви ставитеся до жінок?
У Пантелійовича аж брови від здивування вигнулися дугою: невже Йосип Віссаріонович поінформований і про цей бік його життя? Поки думав, Сталін уточнив:
– Я маю на увазі, чи ще
збуджують вони вас?
Пантелійович зашарівся, мов дівчина.
– Бачу, що з цим у вас усе гаразд. Чи, може, я помиляюся? Не соромтеся.
– Та є ще трохи пороху в порохівницях…
– Ви хочете сказати, що ви ще інколи стріляєте?
– Буває, товаришу Сталін.
– Оце добре! Оце по-нашому, по-чоловічому!
Сталін сів на своє місце й налив вина.
– У мене є тост, – він підняв келих. – Вип‘ємо за те, щоб порох у вашій порохівниці ніколи не відсирівав, як мій тютюнець. Не заперечуєте?
Ну, хіба міг Пантелійович заперечувати? Та ще й кому? Самому Йосипу Віссаріоновичу, якого боготворить і якому дякує за все, що той для нього зробив?
Він не міг заперечити ще й тому, що ніколи не був байдужим до жінок, які були для нього стимулом, винагородою, головним призом життя. Аж самому дивно, де тільки бралися в нього сили й сміливість, винахідливість (без цієї якості в полюбовних справах ніяк не можна) і терпіння. Йому не соромно зізнаватися, що й сьогодні, переступивши сімдесятирічний рубіж, не відмовляється від улюбленого скакання в гречку, й робить це за першої ж нагоди.

Далі буде

Валерій М'ятович