СУСПІЛЬСТВО

Кропивницька театрознавиця – про Миколу Садовського як неординарну особистість (ФОТО)  

Нещодавно заступник директора Кіровоградського обласного Краєзнавчого музею Павло Рибалко показав мені рідкісний фотопортрет українського театрального діяча Миколи Садовського, зроблений у 1910 році.

У фонди музею ця світлина потрапила ще до Другої світової війни. У роки лихоліття постраждала. Відновлена після реставрації. Тож на мене дивилося ніби дві людини: одна - крізь сито катаклізмів минулого століття, інша така, якою була насправді. Саме про це ми говорили з театрознавицею Світланою Ушаковою, яка працює в обласній універсальній науковій бібліотеці імені Дмитра Чижевського.

– Пані Світлано, зі шкільної парти у пересічного українця здається склався доволі узагальнений образ корифеїв вітчизняного театру. Тим паче, що четверо з них Тобілевичі, рідні брати Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський, Микола Садовський і їхня сестра Марія Садовська-Барілотті. Отож, дехто вважає їх творчість та характери подібними один до одного…

– Не буду розділяти корифеїв на більш або менш талановитих, але в тому, що вони були доволі різними, - і як люди, і як митці, - то це без сумніву. Візьмемо для прикладу постать Миколи Садовського (1856-1933). Відомо, що він український актор, режисер і громадський діяч. А ще – засновник першого українського стаціонарного театру, який розпочав свою роботу 1906  в Полтаві, а від наступного й аж до 1919 функціонував у Києві…  Далі була вимушена еміграція, повернення до Радянської України та виступи в різних театрах, зйомки в семидесятилітньому віці у фільмі «Останній лоцман. Вітер з порогів»…

– Власне про його акторський талант написано чимало. Садовський уславився в ролях Богдана Хмельницького, Сави Чалого, Петра Дорошенка… А як режисер виховав цілу плеяду українських акторів. Але ж, крім того, він ще й виступав в оперному репертуарі, уславився як виконавець українських народних пісень…

– Так. Про це з особливим пієтетом згадував  меценат української культури Євген Чикаленко (1961-1929): «Кілька разів ми збирались придбати фонограф, щоб перейняти для нащадків спів Миколи Садовського, але я не розумівся на тому приладді, то так і не зібралися. А співав він народних пісень так, як ніхто інший не співав; так само нечувано гарно співав «Думу» Степана з «Невольника» та «У тієї Катерини», музика Лисенка на слова Шевченка. Хоч голос мав він від природи не чистий, а якийсь трохи сиплуватий, але це надавало йому простонародного колориту і якоїсь незвичної краси… Співав якось Садовський народних пісень на концерті в київському українському шпиталі, для ранених солдатів, разом з прем’єром паризької опери Іваном Алчевським і всі, одноголосно, як інтелігенти, так і прості солдати, признали, що старий Садовський ліпше співав народних пісень, як всесвітній тенор Алчевський, бо в Садовського було якесь чуття, якого не вивчиш і не скопіюєш і яке було тільки у видатних степових народних співаків». А крім того, колишній однокашник Миколи Садовського по Єлисаветградському земському реальному училищу розповідав про нього, як талановитого танцюриста. Мовляв, на початку минулого століття вже почали забувати, як по-справжньому танцювати гопак. Український танок все більше був схожий на деякі російські. «…Один тільки Микола Садовський танцює на сцені по-справжньому ще».

– Кажуть, що роль Миколи Садовського як культурного і громадського діяча виходить далеко за межі театру. У товаристві інших корифеїв, а також таких митців як Микола Лисенко, Людмила Старицька-Черняхівська, Василь Кричевський та інших саме його діяльність сприяла народженню нового покоління української інтелігенції ХХ століття.

– І не тільки інтелігенції, але й держави. Згадаймо, що коли у 1917 році постала Українська Центральна Рада, а армії своєї Україна ще не мала, то на параді на Софійському майдані в Києві її урядовців супроводжував козацький кінний ескорт - увесь із артистів Садовського. Актор Микола Садовський, хоч і не любив гетьмана Павла Скоропадського, але вчив його як слід по-справжньому тримати булаву. Історики пишуть, що навіть 19 грудня 1918-го, коли до Києва урочисто в'їжджала Директорія Української Народної Республіки разом з Головним штабом Армії УНР, Володимиром Винниченком, Симоном Петлюрою та іншими, то й цей в'їзд нової влади до столиці, то не в останню чергу талант Миколи Садовського перетворив на величне свято. Присутнім він запам’ятався на маленькому червоному автомобілі, котрий невпинно курсував від вокзалу до Софійської площі та назад, вирішуючи поточні організаційні питання.

– А правда, що політичні погляди братів Тобілевичів не завжди співпадали?

–  Для того, щоб дещо зрозуміти, гадаю, що варто знову звернутися до спогадів Євгена Чикаленка. Ось що він писав з цього приводу: «Експансивний, гарячий Микола Садовський з захопленням зустрічав усяку газетну вістку про невдачу Росії на війні (йдеться про російсько-японську війну 1904-1905 - Авт.), а Карпенко-Карий, у якого мобілізовано було обох синів, обурювався тим, що він радіє, що на війні гине цвіт нашого населення, радіє невдачам, які тільки затримують прихід неминучого кінця війни. Саксаганський гаряче підтримував Карпенка-Карого, а це до краю обурювало палкого Садовського. Я пробував умовити їх не розмовляти на військові теми, але нічого не помагало…».

– Здається, що не останню роль в житті і творчості Миколи Садовського відіграло кохання…

– Журналіст і театрознавець Віталій Жежера дослідив історію палкої любові Миколи Садовського до Марії Заньковецької. Але не тільки. Адже, коли та на певний час відійшла від сцени й Миколи, то з’явилися актриси, які претендували не тільки на Маріїні головні ролі, але на Миколине серце. Серед них Марія Малиш-Федорець, Валентина Іванова, Євгенія Базилевська (яка народила йому синів Миколу та Юрка). Останньою з його жінок була Валентина Чаус, на сорок п’ять років молодша за Садовського. «При тому він не був спокусником, - пояснює Віталій Жежера, - лиш піддавався їм. ….А справді любив лише Заньковецьку. Коли його хоронили, Марія не пішла прощатися. Але перед тим писала його братові Панасу: «Я досі люблю Миколу...».

– Відомо, що після оцифровки старих українських газет, Ви захопилися їх вивченням. Розкажіть, пані Світлано, будь ласка, про якусь давню цікаву публікацію, присвячену Миколі Садовському.

– Невдовзі після смерті корифея у 1933 році у львівській газеті «Діло» з’явився «Спомин про Миколу Садовського» відомого російського публіциста Олександра Яблоновського (теж уродженця нашого краю-авт.), котрий на той час перебував серед російської еміграції. Власне, то були перекладені українською уривки з паризького часопису «Возрождение». «Я ніколи не був прихильником українського театру. Я завсіди бачив у ньому провінціалізм і незагладжене тавро «полтавського мистецтва». Але я мав нагоду зблизька приглядатися самовідреченій праці цього театру і завсіди клонив голову перед шляхетною завзятістю та справді зворушливою любов’ю до своєї батьківщини. Невичерпану любов до своєї справи проявляв покійний Микола Карпович (Садовський). Його сценічне життя це були перегони з перешкодами і, що найприкріше, з перепонами штучними, спеціально будованими на шляху українського мистецтва. Був час (про нього тепер ніяково згадувати), коли молодий, щойно з пелюшок розвинений український театр уважали «небезпечним» із національного погляду і коли вживали «заходів», щоби боронити перед ним російський театр, непомірно сильніший. А задля того «вєдомство печаті» домагалось, щоби кожна українська вистава мала теж поруч і російську виставу. Це було незвичайно глупе і нікому непотрібне. Російські водевілі на українській виставі йшли на «затичку». Їх виставляли якнебуть «тільки для поліції» і публіка на них не дивилась. Але вони були тягарем для бюджету українського театру і дослівно руйнували його. Пригадую собі, як М. Садовський тільки головою крутив з цього приводу і з невисловленою гіркотою казав:  "Кацапізм заїдає!"

Це була чиста правда. «Кацапізм» їх заїдав. Дрібні причіпки, божевільна цензура, невпинні удари рублем, примусові російські п’єси все це як залізні ланцюги висіло на слабім тілі новонародженого театру. А все ж він робив своє цей новий театр. Жменька талановитих людей, яких можна було нарахувати на пальцях, створила авдиторію, створила репертуар, створила кадри артистів І прославила кількох людей «всеукраїнською славою». Поміж ними одно із перших місць займає Микола Карпович Садовський, колишній російський офіцер, потім із ласки Божої український актор. Це був українець від голови до п’ят і я рідко бачив людей до такої міри відданих своїй національній ідеї. Більш як фанатик. Більш як закоренілий. Раз у більшому товаристві була ми у нього на хуторі, біля Києва і мене вразила повнота індивідуальності цієї людини. У нього навіть собаки брехали і коні іржали по-українськи. Навіть карасі у ставку були без сумніву українського походження. А сам господар у вишитій сорочці, в українській «однорядці», у синіх штанах завширшки Чорного Моря, найчистішою українською мовою запрошував нас до хати. Де тільки за столом, коли почали гостити по-українськи можна було як слід оцінити весь цей національний кольорит. Горілку подавали десяти родів і весь час українську: тут і слив’яночка і терновочка і нечуй-трава і якийсь там столітній український мед, який пив іще Мазепа, і другий мед від малоруського гетьмана Дем’яна Многогрішного, і якісь там пампушечки, і галушечки, і вареники трьох родів, і книші, і ковбаса, яка «огризається» на сковороді. І все це гості пили та їли при звуках старих застільних українських пісень. Це був благородний націоналізм, який нікому не накидувався і свого не цурався. І було приємно все це бачити. І в цій обстановці ясніше ставало обличчя фанатика-актора, що всю свою душу віддав у службу рідному мистецтву. Небагато їх було на Україні і не чути, щоби нове покоління переросло своїм талантом своїх дідів».

До сказаного додам, що, крім згаданої світлини Миколи Садовського, Павло Рибалко розповів, що в Краєзнавчому музеї зберігся оригінал «прошенія» Миколи Садовського до Одеського генерал-губернатора від 6 вересня 1886 року на дозвіл постановок «малорусских» спектаклів у Миколаєві та Єлисаветграді.

Є також рідкісні видання його «Споминів з російсько-турецької війни 1877-1878» (Київ,1917) та «Мої театральні згадки», що друкувалися з продовженням у місячнику «Життя і революція» 1929 року.

Федір Шепель,

фото автора

P.S. У матеріалі використано малюнок етнографа Юрія Павловича (1874-1947) із зображенням кімнати Миколи Садовського, оформленої в українському стилі.