02жовтня2022

ГОЛОВНА СУСПІЛЬСТВО На Кіровоградщині зберігають традиційну культуру регіону (ФОТО)

СУСПІЛЬСТВО

На Кіровоградщині зберігають традиційну культуру регіону (ФОТО)

43119228 2203567846598306 583754899557187584 n 1

Щоб відновлювати свою ідентичність на Кіровоградщині створюють ініціативи, які фіксують, зберігають та передають матеріальну та нематеріальну спадщину.

Однією з таких ініціатив стала «Баба Єлька» — проєкт, учасники якого їздять в експедиції селами та популяризують традиційну культуру свого регіону, пише "Маяк". 

Співзасновниця ініціативи Інна Тільнова розповіла, як проходять їхні подорожі, які унікальні надбання привезли із них та чому для них важливо розвивати бренд Кропивниччини.

293412814 116631531100847 3504781630409144909 n

Як народився проєкт і хто така баба Єлька

Проєкт «Баба Єлька» народився у 2018 році. У його назві лежить справжнє ім’я унікальної бабусі, яка колись жила у Кіровоградській області в селі Розсохуватка Маловисківського району. Вона мала десять дітей, лікувала людей травами, пережила Голодомор та знала сотні українських народних пісень. З піснею вона зустрічала та проводжала кожен день.

Авторки проєкту стверджують, що така «баба Єлька» хоча б раз у житті зустрічалася кожному українцю чи українці. А та сама баба Єлька була бабусею однієї із засновниць проєкту Світлани Буланової, яка раніше працювала косметологинею. Якось журналістка Інна Тільнова прийшла до неї на прийом. Розговорившись, дівчата виявили, що мають багато спільного — вони з одного району й кожна з них виросла на печі усвоєї баби, яка співала.

Згодом дівчата об’єдналися та вирішили об’їздити всю Кіровоградщину, щоби знайти та записати автентичні народні пісні, що збереглися в цьому краю. Однак уже під час першої експедиції з’ясувалося, що унікальних знахідок, окрім пісень, було набагато більше. Цікавими виявилися кулінарні традиції та рецепти, орнаменти та візерунки, скрині, сорочки та рушники, танці, а також світлини та спогади бабусь. Дівчата зрозуміли, що хочуть позбавлятися від уявлень про шароварщину та показувати іншим справжню українську культуру. Так вони почали збирати свої роботи в одному місці.

За чотири роки дівчата встигли об’їздили майже всі райони області та відвідали 91 село. Інна Тільнова розповіла, що загалом у всій області є 2000 сіл, тож насправді вони мають попереду ще широке поле для досліджень.

Зазвичай їздять в експедиції приблизно два рази на місяць. Місця обирають спонтанно — буває, що в газеті публікують репортаж, а хтось телефонує та розповідає про бабусю, до якої можна навідатися. Також телефонують самі люди із сіл. Корисними є й сільські групи в Facebook — часто за спамом та великою кількістю картинок там можна знайти світлини місцевих цікавинок.

Про свій візит зазвичай попереджають заздалегідь та обирають місцеву людину, яка буде «гідом» — це може бути, наприклад, бібліотекарка або завідувачка клуба.

«Насправді надважливо мати свого агента в селі, адже незнайомих людей бояться. Особливо це відчулося в часи ковіду, адже бабусі боялися заразитися. Хоча деколи бувало навпаки — до нас телефонували й запрошували, бо боялися, що ми не встигнемо все записати. І дійсно, бували такі сумні випадки, що ми не встигали приїжджати, адже бабусі помирали», — ділиться Інна.

Про унікальні знахідки

Авторки проєкту розповідають, що в селах їх завжди зустрічають тепло. Хоча самі бабусі ніколи не просять приїжджати, адже соромляться.

«Бабусі надзвичайно скромні, відчувають себе прямо неповноцінними та навіть не уявляють, наскільки вони круті. Часто після наших приїздів вони отримують подих до життя та нове натхнення. Ми їм кажемо “Співайте! Ви ж такі цікаві й такі гарнесенькі у своїх хустках та халатиках”. І вони дійсно по-новому дивляться на себе», — розповідає Інна.

294771339 3293800520908361 5790463886685292947 n 1

Також бабусі часто віднікуються, мовляв, немає в них нічого цікавого, що можна було б показати. Респондентки дійсно не усвідомлюють, що самі по собі є ходячими скарбами — зі своєю життєвою мудрістю та способом життя.

Інна розповідає, що улюблена частина експедиції — коли бабусі приносять старі альбоми із чорно-білими світлинами, коли відчиняють скрині, дістають щось із шифоньєрів або дозволяють залізти на горище.

Також часто експедиторкам дарують різні цікавинки, які бабусі взагалі хочуть викидати. Це можуть бути килими, полотна, ряднини, а деколи — цілі скрині.

«Якось у Розумівці бабуся Катя відчинила нам скриню, у якій були речі ще її мами. На плічках висіло намисто, сорочка та пояс. Зазвичай у такі моменти ми охаємо та ахаємо, бо не можемо себе стримати від захвату. Взагалі Розумівка — це особливе село, у яке завжди хочеться повертатися», — ділиться Інна.

Часто також дивують вишивані сорочки, скатертини, подушки, підзорники, серветки, килими. Ось такий вигляд, наприклад, має хата пані Надії, місцевої майстрині з вишивки, у селі Оникієве. Дослідниці розповідають, що їх вразила кількість і розмаїття рукотворів, а вся хата нібито горіла квітами. 

Дивують дівчат і скрині. Ось такий вигляд, наприклад, має справжня скриня у звичайній хаті села Нечаївка. У ній мати зазвичай передавала доньці посаг — майновий та/або грошовий внесок родини нареченої в нову сім’ю.

Були знахідки і в занедбаних хатинках. В одній з експедицій дівчата завітали до села, у якому жилих були лише п’ять хатинок. Місцевий чоловік показав їм дорогу через хащі до копанки — старої хати. Коли дівчата увійшли туди, то побачили, що посеред неї стоїть скриня, а на ній намальована кобра.

А у селі Помічна експедиторки знайшли цілу зелену садибу — місцевий музей, хата, де все облаштовано в традиційному українському побуті.

Також були й цікаві рушники. Наприклад, одна з бабусь має в колекції рушник, який вона відтворила за схемою рушника 1912 року, знайденого нею серед ганчір’я в Будинку культури.

Ще одна унікальна знахідка — це рушники з драконами із села Хмельове.

Часто створення таких робіт вимагало кропіткої та посидючої роботи. Так, одна бабуся хвалилася, що на плетене гачком покривало, яке прикрашає велике ліжко в «холодній хаті», вона витратила 35 катушок ниток (8 тисяч 750 метрів!). І хоч бабусі 89 років і вона вже погано бачить, але  продовжує в’язати кружки, бо руки пам’ятають.

124img 8221А ось такий мозаїчний Мамай пропускав у село гостей, які сходять із потяга на залізничній станції «Мамаїв Яр», село Цибулеве Знам’янського району.

Інна розповідає, що їхні експедиції часто сповнені справжніх див. Наприклад, якось вона з колегами завітала до села, звідки родом її предки. Там вони зустріли випадкову бабусю та запитали, чи не має та старих фотоальбомів. Бабуся відповіла, що має, та провела експедиторів до хати. Коли всі почали розглядати світлини, на одній із них Інна побачила свою прабабусю. Власниця будинку розповіла, що знає цю жінку й що родичка Інни принесла колись їй саджанець горіха і з того горіха виросло ціле дерево. Коли вони прийшли подивитися на нього, то Інна побачила, що біля великого дерева росте маленьке деревце. Вона запитала, чи можна забрати його додому. Бабуся не відмовила. Тепер це деревце росте біля її будинку.

Як приймають бабусі

Оскільки «Бабу Єльку» вже всі знають в області, то для бабусь це велика честь, коли дослідниці приїжджають у гості. Окрім того, репортажі проєкту часто крутять по місцевому телебаченню, тож бабусі можуть впізнавати їх прямо на вулиці.

Інна розповідає, що в експедиціях бувають різні бабусі — деякі навіть відмовляються співати або кидають пісню на половині. Але то рідкість, бо зазвичай вони спраглі до спілкування.

«Онуки їхні далеко та дідусів уже переважно немає в живих. Тож коли до них приїжджають такі молоді дівчатка, то вони щиро раді. А ще — бабусі завжди намагаються нас нагодувати. Буває так, що спочатку треба обов’язково поїсти, а тільки потім вони погоджуються співати пісень. Буває й так, що до їжі наливають», — розповідає Інна.

На думку Інни, у цьому великому бажанні нагодувати є велика травма та відгомін Голодомору. Нагодувати — то найвищий прояв турботи, і для бабусь максимум, який вони можуть зробити — це дати іншим найкращу їжу.

«Якось ми приїхали в село Табанове, де живуть 44 людини. Там не було ні магазину, ні пошти, ні автобусів — лише поштарка з Укрпошти приїжджала раз на тиждень. Так от, бабуся в цьому селі, щоби нас пригостити, пекла хлібинку, бо більше нічого не мала поїсти. Після цього вона нас не хотіла відпускати, доки ми не вип’ємо її розчинної кави. Усе це було для неї найдорожчим і найкращим. Й ось вона розказує нам якийсь рецепт, а ми сидимо, жуємо той хліб, п’ємо найсмачнішу каву й ревемо», — ділиться Інна.

Збирати рецепти — ще один із важливих напрямів у експедиціях. Особливо цікавлять  дослідниць рідкісні та забуті страви. Наприклад, у Кримках вони знайшли цікавий рецепт капусняку з молоком, а в Ханівці — рецепт пиріжків із буряком та вишнею. У Диминому цікавинкою був пиріг із ревенем, слив’янка й качка зі сливами. Одна із бабусь розповіла, що коли вона вперше посадила ревінь біля хати, то місцеві з неї сміялися. Казали: одні лопухи вирубала, другі посадила. Але як розпробували, то й самі садити почали.

257343628 3097983960490019 3528548345949759244 n

Найпоширеніші страви, якими годують на Кіровоградщині, — вареники й капусняк.

 За всі експедиції дівчата записали з десяток варіантів тіста на вареники: на воді, на сироватці, на кислому молоці й навіть на смальцеві.

Інна зазначає, що для капусняка в різних частинах області є різні назви. Наприклад, у північній частині Кіровоградщини, зокрема в Олександрівському районі, страву називають «капуста». Жителі пояснили, чому так: кажуть, що капусняк, то російська назва та побутує «там, де кацапи живуть». А от капуста — то вже місцева, українська назва. У західній частині України страву ще називають «засипана капуста».

Під час кожної експедиції дослідниці також торкаються теми виживання в роки Голодомору. В архівах зберігають рецепти «страв», за допомогою яких виживали респонденти. Наймоторошніша з них — молодий шпориш — бур’ян, про який мріяла бабуся Ніна Слущенко.

За весь час зібрали настільки багато рецептів, що для них навіть завели окрему сторінку в Facebook та випустили друковану книгу із назвою «Смачна Кропивниччина». Деякі страви, зібрані під час експедицій проєкту, навіть додали в меню одного з місцевих ресторанів.

Кожне село об'єднує пісня

60730203 2341746699447086 6193144486357368832 n

Ще один напрям досліджень «Баби Єльки» – це пісні. Бувало так, що до однієї бабусі за піснями їздили по декілька разів. Унікальною в цьому була баба Настя Зеленько, яку дівчата віднайшли для світу в селі Зеленівка (на жаль, бабуся вже померла). Саме в неї вони записали пісню «А в нашого шума», яку через рік після цього гурт Go-A заспівав на Євробаченні.

Цікаво, що бабусі ніколи не соромляться співати. Пісні — це їхня ідентичність та те, що повертає їх до життя й до молодості. Коли вони співають, то навіть забувають, що в них щось до того боліло.

Пісня — це те, що об’єднує всі райони. І кожна із жінок має особливі, близькі стосунки із піснею. Деколи з перших рядків дослідниці розуміють, що із села буде складно поїхати, бо жінки починають видавати автентичний та унікальний контент, наприклад, різні весільні приспівки або колискові.

Інна розповідає, що найчастіше в селах бабусі співають вдовині пісні, наприклад, «Усі гори зеленіють». Також популярні «Ой летіла галка», «Ой там на горі». Бувають і жартівливі приспівки. Часто дівчата просять заспівати непопулярні пісні, аби записати та зберегти їх. Так, в однієї зі співзасновниць проєкту Світлани Буланової навіть є власний гурт «YELKA», у якому вона разом із колегами переспівує українські народні пісні в різних жанрах, наприклад, рок або фолк.

За чотири роки дівчата зібрали понад 1000 пісень, із яких 800 вже розшифрували. Усі пісні зазнімковані та почути їх можна на сайті. Також усі вони увійдуть у нову книгу пісень від «Баби Єльки».

Мета проєкту — розвивати бренд області

Інна розповідає, що своїм проєктом вони хочуть привернути увагу до області та її сіл, а також показати, що хоч і економічним дивом вони не стануть, то принаймні зелений туризм можна розвивати в кожному селі. Головне — ідея, а також небайдужі та креативні люди.

«Ми бачили, що є проблеми із брендуванням та позиціюванням Кіровоградщини. Вона асоціювалася з ураном, Кіровим, червоним поясом України. Або взагалі ні з чим. Ми здавалися нібито створеною штучно областю. Ця проблема недослідженості і відсутності популяризації актуальна як на українському, так і на світовому рівні. Саме тому нам треба дуже гарно проартикулювати про наші культурні та етнографічні особливості, тому що офіційним структурам, на жаль, зараз це не під силу», — каже Інна.

Окрім експедицій, дослідниці ще мають власну етнолабораторію в Кропивницькому, де можна побачити колекцію з понад 700 старовинних та автентичних речей, зібраних під час етнографічних експедицій, подарованих, надісланих людьми. Ось такий вигляд, наприклад, має перший музичний інструмент у колекції, який привезли з Букварки Олександрівського району.

Також у проєкту є власна творча майстерня «Будяк кучерявий». Тут шиють колекцію реплік на старовинний одяг, який носили на Кіровоградщині. Наприклад, хустки з орнаментами, які притаманні Кіровоградщині. Для цього дослідники використовують візерунки з рушників, які моделюють, а потім друкують на тканині за допомогою 3D-принтеру. У результаті те, що вишивали 100 років тому бабусі, дівчата зараз носять на хустках.

Окрім того, в етнолабораторії співають пісні, вивчають традиційну кулінарію та орнаментику. Також тут можна дізнатися про призначення старовинних знарядь праці, послухати колискові прабабусь та приміряти одяг, пошитий за старовинними зразками.

Окремим напрямом є традиційні українські танці — баба Єлька влаштовує майстер-класи, на яких можна навчитися танцювати польку, карапєт, краков‘як, падеспанець, восадулі, коробочку.

Інна розповідає, що для неї надважливо робити свої дослідження доступними.

«Ми маємо в нашому краю та регіоні істориків та етнографів — науковців, які написали свої дисертації та наукові роботи. Але де все це? Якщо моя дитина не може за допомогою Google знайти якусь пісню, орнамент чи рецепт страви, то для чого виконувати дослідження? Хіба наука потрібна лише заради науки? Багато речей у гуманітарних науках робляться “в шухляду”, і я вважаю, що це не рятує Україну. Тому зараз нам треба збирати та зберігати все це для наших дітей. Передати їм нашу культурну спадщину, щоби вони пишалися», — розповідає Інна.

З початком існування «Баби Єльки» на Кіровоградщині дійсно стали не лише більше цікавитися українською традиційною культурою регіону, а й цінувати надбання, які вони мають. Якось етнолабораторія влаштувала в одному із сіл толоку — гуртову роботу. Інна розповідає, що туди з’їхалися приблизно 50 людей — художники, фотографи, вишивальниці, митці, громадські діячі. Усі вони почали місити глину ногами, прибирати подвір’я, мазати та розмалювати піч. Ніхто не очікував такої популярності. Це показує, що в людей стає все більше запитів на відновлення традиційної культури та пошуки своєї ідентичності.

Особливо це відчутно із початком повномасштабної війни. Останнім часом в етнолабораторію «Баби Єльки» постійно приходять переселенці — люди з Маріуполя, Слов’янська, Донецька. Тут вони не лише детальніше знайомляться із традиційною культурою регіону, а ще і просять якусь роботу, а деколи й шукають собі вбрання — українську вишиванку.