СУСПІЛЬСТВО

Кропивничани віддали останню шану захисникам України Максиму Андрейченку та Денису Нікомарову (ФОТО)

Сьгодні, 18 вересня, кропивничани віддали останню шану загиблим захисникам України Максиму Андрейченку та Денису Нікомарову.

Денис Нікомаров народився 14 листопада 1987 року в і Кропивницькому, навчався в загальноосвітній школі № 8. Професію механіка здобув в одному з професійно-технічних навчальних закладів міста.

Денис захоплювався технікою, особливо мотоциклами та автомобілями. Після навчання працював водієм таксі, а згодом мав власну справу. Його цілеспрямованість та здатність долати труднощі завжди вирізняли його серед інших.

Війна, яка принесли на нашу землю російські агресори змусила кожного зробити свій вибір. І Денис попри проблеми зі здоров’ям, не зупинився перед труднощами. У серпні 2023 року він добровільно вступив до Збройних Сил України, щоб боронити свій дім, свою родину, своє місто й усю країну.

Пройшовши необхідне навчання, служив стрільцем, потім майстром ремонтного відділення бронетанкової техніки. Брав безпосередню участь у забезпеченні оборони України і захисту народу в Сумській, Донецькій областях, виконував відповідальні і складні завдання на території Курської області.

Денис Нікомаров служив віддано й чесно, з готовністю завжди взяти на себе відповідальність, мав статус учасника бойових дій. Його мужність, працьовитість і витримка стали прикладом для багатьох.

11 вересня 2025 року серце солдата Дениса Нікомарова зупинилось. Йому було 37 років…

Мужній воїн, гарний товариш і побратим. У мирному житті Денис був справжнім господарем, майстром на всі руки, який умів дати лад будь-якій справі. Він любив працю, цінував порядок і завжди прагнув, щоб навколо панувала злагода. Його добре й чуйне серце відкрило для нього широке коло друзів — його поважали, любили, до нього тягнулися люди.

Та найбільшою цінністю для Дениса була сім’я. Він жив заради неї, віддавав своє тепло й сили найдорожчим людям. Був найкращим батьком, який умів подарувати дітям любов, турботу й відчуття безпеки. Був вірним і люблячим чоловіком, надійною опорою для дружини, турботливим сином, який шанував і беріг своїх батьків.

Без рідної людини залишилися мама, тато, дружина та четверо дітей. Для всіх він завжди буде світлом, яке ніколи не згасне — прикладом мужності, доброти та безмежної любові.

Максим Андрейченко народився 20 жовтня 1995 року в Кропивницькому. Навчався в загальноосвітній школі № 2. Із дитинства завжди вирізнявся щирістю та наполегливістю.

Після закінчення навчання обрав робітничу професію – вступив до Центральноукраїнського вищого професійного училища імені Миколи Федоровського, де здобув спеціальність електрозварювальника.

Свою трудову діяльність Максим присвятив виробництву, працюючи токарем на підприємствах міста, зокрема у компаніях «Агро-Ліга» та «Деметра». Його поважали за сумлінність, відповідальність і високу майстерність. Колеги завжди відгукувалися про нього тепло — як про людину, яка вміла працювати чесно, щиро й з душею.

У години відпочинку Максим знаходив спокій у риболовлі. Для нього це було не просто хобі, а спосіб залишити міську метушню, відчути гармонію з природою.

Коли Україна знову покликала своїх синів до зброї, Максим не вагаючись став у стрій. У грудні 2024 року він приєднався до 3-ої окремої штурмової бригади Збройних Сил України. Після проходження навчання обійняв посаду кулеметника штурмового відділення. Також здобував знання і досвід на курсах підготовки сержантського складу, прагнучи вдосконалюватися та бути ще кориснішим для побратимів. У військовому строю Максим знайшов справжніх братів по зброї, з якими виконував бойові завдання на найгарячіших напрямках фронту, з ким ділив радість перемог, і гіркоту втрат.

Солдат Максим Андрейченко загинув 10 вересня 2025 року біля населеного пункту Новоєгорівка Сватівського району Луганської області, захищаючи рідну землю від російських окупантів. Йому було лише 29 років.

Надійний у кожному слові й вчинку, він пройшов шлях воїна з гідністю та честю. Та головною його силою завжди була родина. Від мами він перейняв уміння любити щиро, цінувати людську доброту та залишатися незламним навіть у найважчі хвилини. Бабуся завжди була поруч, підтримуючи і надихаючи на сміливі кроки.

Дружина стала для нього серцем, у якому він знаходив спокій і натхнення, мріяв дарувати радість, захист і впевненість у завтрашньому дні. Сестра, з якою вони зростали пліч-о-пліч, була для нього найціннішим дивом. А донечка — найбільшою гордістю і сенсом життя, для якої він був справжнім героєм, другом та прикладом.