СУСПІЛЬСТВО

Ірина Чміленко: Ми маємо довести і батькові, і всім Героям Небесної Сотні, що спроможні жити правильніше

Указом Президента України Петра Порошенка «Про вшанування под-вигу учасників Революції гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні» встановлено щорічне відзначення 20 лютого Дня Героїв Небесної Сотні – на знак вшанування відваги, сили духу і стійкості громадян, які віддали своє життя під час Революції гідності (листопад 2013 року – лютий 2014 року), захищаючи ідеали демократії, відстоюючи права і свободи людини, європейське майбутнє України.

Ми маємо свого Героя. Його ім’я сьогодні відоме кожному мешканцю Кіровоградщини і далеко за її межами. Віктор Іванович Чміленко. Він був фермером, громадським активістом, активним учасником Євромайдану. 20 лютого минулого року загинув від кулі снайпера.

Напередодні трагічної дати ми зустрілися з вдовою Віктора Чміленка Людмилою Анатоліївною, доньками Іриною та Катериною (які приїхали з Польщі, аби вшанувати пам'ять батька), сином Віктором (котрий успадкував батьківську справу), щоб зрозуміти – яким рік, що минув, був для їхньої родини, для кожного з них.

Віктор: Це рік без батька – цим він і важкий. Але ми тримаємося, бо життя триває. Батько дав мені фундамент у цьому житті, він був моїм моральним наставником, порадником у всіх починаннях. Тепер мушу продовжувати його справу, розпочату ще в 1992 році. Поради батька завжди були для мене визначальними, чим би не займався, нині ж маю самотужки приймати чимало рішень, тож мушу згадувати, що з того чи іншого приводу говорив батько або уявляти, що він міг би порадити.

Пережити втрату нам допомогла звістка про вагітність моєї дружини. Нині донечці Мілані вже четвертий місяць, вона осяває нині наші будні. Тепер мене оточують сім найдорожчих жінок – мушу опікуватися ними.

Коли б сьогодні довелося пройти минулий рік спочатку – звісно ж, пройшов би. Події на сході заважають дати оцінку теперішній владі. Кардинальних змін годі було й очікувати під час війни та ми сподіваємося – вони будуть відразу по війні.
Ірина: Перший рік без батька, рік війни (бо ніяке це не АТО, це вій-на) – дали колосальну переоцінку всього.

20 лютого минулого року світ змінився не лише для моєї родини, для друзів мого батька, світ змінився для всієї України. Та навіть у цих умовах (чи надто в цих умовах) було б егоїзмом дозволити собі просто сісти й плакати. Ми маємо довести і своєму батькові, і всім Героям Небесної Сотні, що ми здатні жити, жити, може, правильніше, ніж до вчора, жити так, щоб вони звідти бачили: ми можемо, ми багато чого можемо.

Людмила Анатоліївна: Біль втрати постійно в наших серцях. Біль за те, що хтось усе те наважився зробити. Це все важко і складно. Але віра в те, що Небесна Сотня – то не просто так, допоможе вистояти і Чміленкам, і українцям, і Україні. Віктора визнали Героєм нещодавно, а для нас він завжди був і залишається героєм, головне, що змінилися люди, їхнє ставлення до своєї держави, з’явилася та жертовність, якої раніше не було – тобто сьогодні значно більше героїв серед нас, ніж донедавна. Хто б міг передбачити, що буде у нас війна, що люди самотужки будуть відновлювати армію, одягати її, годувати, підтримувати морально?.. Світ також змінився у своєму ставленні до нас, українців, певно, нас більше заповажали, з нами стали рахуватися. Тож хлопці з Небесної Сотні не просто загинули першими, вони продемонстрували приклад патріотизму, приклад небаченої досі жертовності – за ними пішли інші… Вони довели розпочату справу до логічного завершення – повалили тогочасний режим, дали можливість оновитися всім і всьому. Тож вірю, що і нинішні захисники Вітчизни – наші Кіборги зуміють виконати свою історичну місію – подарувати мир українцям, Європі, світові. Нині у всіх на устах: «Україна», ми не маємо права в цій ситуації схибити, розчарувати тих, хто нам вірить. А допоможе в цьому Небесна Сотня, яка своїм світлом осяє путь, підкаже правильний шлях.

Коли Віктор приїздив додому востаннє, він говорив: «Будуть у нас іще Крути». Я цікавилася, чому так вирішив, а він відповідав, що без крові не буде незалежності. Запитала: «А тобі не страшно?» «Страшно, – відповів, – було. До тих пір поки поруч не відірвало молодому хлопчині руку. А далі, де той страх і подівся». Я йому: «Але ж тобі треба жити, заради дітей». Віктор: «Ти ж розумієш, що краще стоячи померти, ніж усе життя – на колінах».

Я тепер прокручую в пам’яті, як Віктор бачив тогочасну ситуацію, про що він говорив, і розумію, що відсот-ків на 80 він був правий. Він передчував, що Україну ділитимуть, що захочуть відтягати південь і схід… Тепер ми вже без нього стали свідками того, настільки російська агресія інформаційна й фізична перевернула людям свідомість, і на жаль, настільки його слова були пророчими.

Катерина: Ми зійшлися на тому, що то була б велика розкіш – дозволити собі просто оплакувати батька. Настав час перебирати ногами і мізками. З одного боку, те, що нам міг дати тато, тепер маємо здобувати собі самі, а з іншого – його подвиг має прислужитися і нам, і всім довкола. Тому ми швидше подорослішали. Нині намагаємося всі свої вчинки звіряти з колись сказаним батьком. Усе, почуте від нього в підлітковому віці, я тепер переоцінюю й нарешті усвідомлюю, наскільки він мав рацію. Тепер я розумію, наскільки він поспішав підготувати нас до життя. Тепер бачу, наскільки свідомим він був того, що хтось на Майдані обов’язково загине, і серед загиблих може бути він. Батько не ховався за чужі спини. Власне, як і сьогодні хлопці на сході, обороняючи незалежність України, не ховаються за ілюзію, що хтось здобуте мир для них без них. Нині всі ми, вся Європа бачить, що Герої Небесної Сотні стали прикладом жертовної боротьби за Україну, за її майбутнє. І я пишаюся, що мій батько був і залишається Героєм.

Лариса РОМАНЮК.
Фото –  Тетяни ПТАШНИК