06серпня2020

ГАРЯЧІ
ГОЛОВНА Ще.. КОЛОНКИ Не  забудемо,  не  пробачимо…

З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

Не  забудемо,  не  пробачимо…

f4793e4 33

31 жовтня зі стіни будівлі обласного військкомату в Одесі, що на розі вулиць Канатної і Пироговської, представники громадської організації «Національний спротив» демонтували барельєф маршала Г. Жукова.

Це зробили з дозволу начальника квартирно-експлуатаційного відділу Міністерства оборони України, оскільки маршал Жуков підпадає під закон про декомунізацію. Після демонтажу барельєф в належному стані передано в сховище музею Південного оперативного командування.

74267309 2483700708621Міський голова Одеси Геннадій Труханов назвав демонтаж барельєфа маршала Г. Жукова «плювком в обличчя одеситів» і заявив, що тільки городяни вправі вирішувати, який пам'ятник необхідно демонтувати, а який зберегти. Соратник Г. Труханова мер Харкова Г. Кернес також веде боротьбу проти активістів за товариша Жукова. 2 червня на проспекті генерала П. Григоренка активісти знесли пам'ятник Г. Жукову неподалік від Палацу спорту, в якому в той момент проходив з'їзд партії мерів Одеси і Харкова під назвою «Довіряй ділам». Однак 11 липня пам'ятник Г. Жукову був все ж відновлений. Але пізніше активісти здобули невелику перемогу. 8 листопада Харківський апеляційний адміністративний суд визнав незаконним перейменування проспекту імені генерала П. Григоренка в проспект імені маршала Г. Жукова.

im578x383 kern truhСхоже, що побратими і великі  шанувальники «русскава  міра» і його  героїв Геннадій Леонідович і Геннадій Адольфович все ще живуть в совковому вимірі із застарілими уявленнями про маршала Г. Жукова, якого сьогодні багато істориків в самій Росії називають не інакше як «м’ясником Перемоги», оскільки всі його «перемоги» досягалися горами трупів радянських солдатів і величезними невиправданими жертвами, яких можна було б уникнути,  якби  Жуков  був  справді  великим полководцем і стратегом,  як  про це  написано   до 1991 року,  коли   тисячі    документів  про  його  діяльність   приховувались  від  дослідників. 

 Коротко  про життєвий  шлях  Жукова

 Жуков Георгій Костянтинович (1896-1974) народився в бідній селянській  сімї в селі Стрєлкова Калузької губернії. Освіта - три класи  церковноприходської школи. Почав  військову  службу  у серпні  1915 р. в  кавалерії. У 1916 році став унтер-офіцером. Нагороджений двома  Георгіївськими хрестами за хоробрість та  ініціативність.  У Червоній  армії  з  серпня  1918-го  року, брав  у участь у Громадянській війні. 1929 року закінчив курси вищого начальницького складу РСЧА. 1930 року командував 2-ю бригадою 7-ї Самарської кавдивізії, яку очолював тоді комдив К. Рокоссовський. У серпні 1939 року війська під командуванням комкора Г. Жукова розгромили японську Квантунську  армію  на річці Халхін-Гол  в   Монголії, за  що  отримав  перше звання  Героя  Радянського  Союзу. З червня 1940 року по січень 1941 року командувач військами Київського особливого військового округу.  З лютого 1941 року до липня  1941 року  -  начальник  Генерального  штабу.  До  травня 1945  року  командував  різними  фронтами, а також  був представником  Ставки Головнокомандувача  на різних напрямках і фронтах. У цей  період  були в нього перемоги, прорахунки  і  поразки.

1651З січня 1943 року – маршал  Радянського  Союзу. У січні-лютому 1944 року Жуков координував дії 1-го та 2-го  Українських  фронтів  у  Корсунь-Шевченківській операції. У березні 1944 року Жуков очолив 1-й Український фронт і успішно провів Проскурівсько-Чернівецьку операцію.  На заключному  етапі  війни  при штурмі Берліна   командував  арміями 1-го Білоруського  і 1-го Українського фронтів. 1 червня 1945 року був нагороджений третьою медаллю «Золота Зірка». В 1945-46 роках  комендант радянської окупаційної зони в Німеччині. Через  звинувачення  в мародерстві і здирництві  був призначений  Сталіним  спочатку командувачем Одеським, а згодом Уральським військовим округом, що   сприймалося  як  покарання. У  червні 1953 року зіграв ключову роль в арешті і засудженні  Л. Берії. 1955 року призначений  міністром оборони СРСР. У жовтні 1957 року Жуков був виведений зі складу ЦК КПРС  і відправлений на пенсію. У своїх мемуарах М. Хрущов стверджував, що Жуков  нібито готував військовий переворот, проте  більшість дослідників вважають,  що М. Хрущов просто боявся Жукова, який  на  той  час  мав  величезний  авторитет  як в  армії,  так  і серед населення СРСР.   

У 1969 р. опубліковані мемуари Г. Жукова  «Воспоминания и размышления»,  які  на  той  час  стали бестселером  в СРСР і в  усьому  світі.     

Що  писали і пишуть  про Жукова?

Дискусії щодо ролі Й. Сталіна і його  маршала Г. Жукова в радянсько-німецькій  війні  1941-45  років  спалахнули  з  початком  90-х  років   минулого століття  і  досі не вщухають. З  того  часу  з’явилося чимало публікацій, в яких роль Сталіна  і Жукова  в  цій  війні висвітлювалась доволі критично. До таких публікацій передусім слід віднести двотомник генерал-полковника Дмитра Волкогонова «Тріумф і трагедія, опублікований  у 1989 році, який  я з  моїм батьком перечитали  кілька  разів.  (Я пишаюсь тим,  що моє  посвідчення кандидата історичних наук у 1990 році  було підписано Д. Волкогоновим, який на  той  час очолював  Інститут воєнної історії МО СРСР, в  якому  я захистив  кандидатську дисертацію про американо-лівійську  конфронтацію в 70-х -80-х роках  минулого  століття).

89925122.208x208На  мою  думку,  більш об’єктивного і детального видання про Й. Сталіна до цього часу ще не з’являлося. Значна  увага  у  цьому двотомнику  приділялася  досить  недвозначній   діяльності  «сталінського  маршала» Г. Жукова,  якого  Сталін  посилав на різні фронти у ролі представника Ставки Верховного Головнокомандування для реалізації операцій Генштабу, які зазвичай розроблялися генералами О.Василевським, О.Антоновим, С. Штеменком та  іншими,  а  завдання  Жукова  полягало в тому, щоб  «любой ценой» домогтися  виконання  поставлених  перед фронтами  і  арміями завдань.  І ця  ціна часто-густо  була  надто  великою –14  загиблих червоноармійців на  одного загиблого німецького  солдата.

54926 Потім вийшла трилогія письменника, історика і військового аналітика Віктора Суворова (Резуна) «Тінь Перемоги» (2002), «Беру свої слова назад» (2005) і «Облом» (2015), в яких Г. Жуков представлений, як безжалісний кат, бездарний полководець, чия кар'єра складається з ганебних поразок, починаючи з катастрофи на самому початку війни з Німеччиною. У цих книгах В. Суворов розвіює численні міфи про Жукова і його внесок в перемогу над фашистською Німеччиною, які десятиліттями поширювали радянська пропаганда, політики і історики в СРСР і за кордоном. Хоча   в одному  із  своїх інтерв’ю В. Суворов  згадував,  що  до  кінця  80-х  років  минулого  століття  він дуже  високо  цінив  Жукова,  поки згодом  не  «прозрів»,  отримавши   інформацію  про  маршала,   яка раніше  приховувалася.  У  книзі  «Тінь  Перемоги»  В. Суворов  цитує  вкрай критичні висловлювання багатьох маршалів (К. Рокоссовського, І. Конєва, О. Василевського, М. Захарова, С. Бірюзова, С. Тимошенка, А. Єременка,   О. Новікова,  П. Голікова), генералів  і  офіцерів  про  Г. Жукова,  які  можна  звести до трьох  слів, сказаних маршалом П. Голіковим:  «Жуков - это унтер Пришибеев».[1]

Протягом останніх років  у YouTube можна знайти чимало російських документальних фільмів про Г. Жукова, яких об’єднує одне словосполучення – «м’ясник Перемоги, злочинець, кат і мародер». Звісно  ще  більше  з’являється  публікацій  і  відеофільмів на  захист  маршала  Г. Жукова.  Тобто відбувається щось  подібне щодо  оцінок  ролі  Сталіна  як  у роки  війни, так і  взагалі  в  історії  СРСР.  Думаю  цей  процес триватиме  ще  дуже  довго і  ще багато  списів  буде  поламано  в боротьбі  за  і проти  Сталіна та Жукова, яких  об’єднує  кілька  спільних  рис -  брак  освіти і культури,  надлишок   жорстокості  і свавілля,  непомірні вождистські  амбіції, прагнення  абсолютної  влади і  зневага  до  людського  життя  і гідності.  Але  разом  з  тим,  слід  віддати  їм  належне:  вони мали залізну волю, природний розум і здатність  навчатися, без  чого  вони  не  стали б тими,   ким  вони  стали…     

Трансформація мого уявлення про Жукова

Мій батько захоплювався історією Великої Вітчизняної війни, яку  ми  сьогодні  називаємо  радянсько-німецькою  війною. 

Иваново 1984

Батько мав сотні  книг-мемуарів видатних радянських полководців, які вийшли друком під час «хрущовської відлиги». Ці книги  у 1917  році  я передав до Державного архіву  Кіровоградської області. Батько  міг годинами розповідати про цих полководців і про всі найважливіші битви війни. Ще початку 50-х років  минулого  століття. він був затятим антисталіністом. Доля його сім'ї, багато членів якої стали безневинними жертвами сталінського терору, спонукала його до цього. На все життя запам’ятав батькове «…радянський народ здобув перемогу у війні не завдяки Сталіну, а всупереч йому». Проте до початку  90-х років батько  і я шанобливо  ставилися  до  Жукова,  поки  не  почали  знайомитися  із  критичними свідченнями про  нього  і  його  «талант  великого  полководця». Пам’ятаю,  коли в кінці 60-х – на початку  70-х років  я навчався  у Військовому  інституті  іноземних  мов  у Москві, батько  просив  мене дістати  йому  щойно видані  спогади Г. Жукова «Воспоминания  и размышления». Ці його  спогади,  видання 1972 року, зберігаються  у мене  до  цього  часу. 

Перший варіант мемуарів був підготовлений Г. Жуковим  у  1967 р. За постановою ЦК КПРС в цьому  йому допомагала  група  військових  істориків на чолі з  директором  Інституту  військової  історії  МО СРСР  генерал-лейтенантом П. А. Жиліним, внаслідок  чого   до першої публікації  мемуарів у  1969 році вони  зазнали  значного  редагування і «покращення» згідно  з  настановами партійних бонз.  В кінці червня 1968 р. частина спогадів виявилася за кордоном у відомого англійського видавця Алекса Флегона. Особисто я вперше  ознайомився  зі  спогадами Г. Жукова, виданими  арабською  мовою у 1970 році в  Каїрі, де  я  на  той  час служив  військовим  перекладачем  у складі  групи радянських  військ, дислокованих в Єгипті. Вперше і в останнє я побачив Г. Жукова  на телеекрані  у травні 1965 року в президії урочистого зібрання  в  Москві  з  нагоди  20-річчя  перемоги у «Великій  вітчизняній  війні»,  яку  сьогодні  в Україні  все  частіше називають  радянсько-німецькою  війною, або  війною  двох  тоталітарних  режимів  Гітлера  і Сталіна.

«Уроки»  Сталіна  для Жукова

Мій батько  був  першим,  хто  звернув  мою  увагу  на жахливі  репресії в  кінці  30-х років минулого століття  проти  командного  складу Червоної  армії. В ході  великого терору у 1937-38 рр.  Сталін  фізично  знищив  43 тисячі  досвідчених  генералів  і  офіцерів. За 1937-1938 роки були розстріляні: кращі три маршали із п’яти – М. Тухачевський, О. Єгоров  і  В. Блюхер; 136 командирів дивізій із 199; 221 командир бригади із 397. Сталінські репресії згубно позначились на моральному стані та боєздатності Червоної армії. Вцілілі офіцери, у своїй більшості, були вкрай залякані, їхня воля паралізована, вони повністю втратили здатність до самостійного мислення.  

43Саме ця  жахлива  ситуація  сприяла  кар’єрному  просуванню  таких «великих стратегів» як  Жуков.  Чимало  переважно російських  військових  істориків  і аналітиків  вважають,  що  якби  не  великий  брак  офіцерських  кадрів  після  жахливої чистки  1937-38  років, то Жуков  ніколи б не  піднявся  вище  командира  дивізії або щонайбільше корпусу. Знищення Сталіним досвідченого  командного  складу РСЧА  було  великим  подарунком Гітлеру і  коштувало  народам СРСР близько 27  млн. вбитих і вдвічі більше  покалічених  військових  і цивільних осіб в часи німецько-радянської  війни 1941-45 рр. У своїх спогадах маршал О. Василевський зазначав: «Без 1937-го можливо не було б війни у  1941-му  взагалі. У тому, що  Гітлер  зважився  почати  війну  у 1941-му  році, велику  роль  відіграла  оцінка тієї  міри  знищення військових  кадрів, яке у нас  сталося».

Жуков: «Солдат не жалеть!»

Ці уроки «великого вождя  и учителя  всех народов» Жуков добре засвоїв.  Він  навчився  ставитись до  солдат як  до  розхідного матеріалу. В багатьох  публікаціях і  спогадах  Жукову  приписують таку  фразу: «Солдат не жалеть!  Бабы  еще нарожают!»… На  мій  погляд,  у роки  сталінських репресій  Жуков  зрозумів,  що  вижити  і «перемагати»  можна  лише  за  однієї  умови – не  рахуватися з  життям  солдат і гнати їх дуже часто на  невиправдану  загибель,  щоб  завалити  ворога  горами  їх  трупів  і здобути «победу  любой  ценой».

2B869BB2 72B7 4A33 A8F5 B2B1D28F655C w1023 r1 sУ цьому  полягало  основне  «воєнне  мистецтво»  маршала  Жукова. І  цим  мистецтвом він почав оволодівати задовго  до початку  Другої  світової  війни. Той же  В. Суворов  стверджує,  що  під час  бойових дій на Халхін-Голі, які тривали три місяці, Жуков наказав розстріляти близько 600 червоноармійців за  виявлену  ними недостатню хоробрість і  самопожертву  в боях.  Цю  практику Жуков  часто  застосовував  і  в роки  радянсько-німецької війни. Про неймовірну жорстокість і кроважадність Жукова написано предостатньо. Так, головний маршал авіації А. Голованов в своїх спогадах писав, що «Жуков розстрілював цілі  наші батальйони, які відступали». За час командування Г. Жукова Ленінградським фронтом близько трьох тижнів у вересні-жовтні 1941 року, він майже щодня підписував «розстрільні накази» за залишення червоноармійцями без письмового наказу військової ради фронту і армії зазначених рубежів оборони. 28 вересня Жуков відправив командуючим арміями Ленінградського фронту і Балтійського флоту шифрограму № 4976 жахливого змісту: «Роз'яснити всьому особовому складу, що всі сім'ї тих, хто здався ворогові будуть розстріляні і після їх повернення з полону вони теж будуть розстріляні». Нечуваною  жорстокістю  цього наказу  Жукова  був  вражений  навіть Сталін,  син  якого  Яків   Джугашвілі на  той  час  з  середини липня  1941-го року  вже  перебував  в німецькому  полоні…

i 015 У своїх спогадах Головнокомандувач сил Антигітлерівської коаліції в Європі генерал Дуайт Ейзенхауер, який у 1951 році став першим головнокомандувачем  НАТО, а з 1953 по 1961 рік був  президентом США, у  своїх  спогадах  писав  про те як  Жуков «буденно»  розповідав  йому  про розмінування  мінних  полів  шляхом  заганяння на  них наступаючої піхоти, що вкрай вразило американського генерала. Ці одкровення Жукова Д. Ейзенхауер прокоментував так: «Я виразно уявив картину того, що сталося б з будь-яким американським чи британським командувачем, який спробував би вдатися до подібної тактики…».

Загальновідомі  жахливі  поразки і  втрати  Червоної  армії  у  1941  році внаслідок бездіяльності  «стратегічних геніїв» Сталіна  і Жукова –  величезні   окуповані  німцями  території,  мільйони  вбитих, поранених і полонених червоноармійців. Відповідальність за  ці  поразки  і втрати  лежить   не тільки на  Сталіні,  але й на Жукові, оскільки  з січня  по липень 1941 року  саме  він  очолював  Генштаб  РСЧА. Провальним  для  Г. Жукова  був  також  увесь  1942  рік,  про  що  пише  російській  військовий  історик  Кіріл Шишкін у  своїй статті  «Почему во второй год войны Жуков проигрывал все сражения», опублікованій  на  сайті  інтернет-видання «Русская  семерка» 15.10.2019. Перші  два  роки   радянсько-німецької  війни  Й. Сталін і  Г. Жуков  вчилися  воювати,  і результатами  цього навчання були  мільйони загиблих, поранених  і полонених  громадян   СРСР  -  військових і цивільних.  

Жуков – ворог  українського народу

Чимало  зафіксованих  фактів  свідчить про те,  що Г. Жуков був заклятим ворогом українського народу,  і одним із тих, хто пропонував виселити до Сибіру 20 мільйонів українців, що перебували на території окупованої України. З початком звільнення  території України у 1943 році розпочалася тотальна  мобілізація до Червоної Армії у|сього чоловічого населення  від 15 до 60 років за  схемою:  сьогодні мобілізований, а завтра в бою  «здобути зброю   і  змити  кров’ю ганьбу перебування на окупованій території».  Як і штрафні батальйони, «чорносвитників» вважали за «гарматне м'ясо», проте кидали у бій перед наступаючими регулярними частинами Червоної армії без зброї і без переодягнення в однострої. При цьому   цих  людей  ніхто  не  записував  до  складу  певних  частин,  бо  всі  знали,  що завтра   вони  всі  загинуть,  коли  їх  поженуть перед  наступаючими  червоноармійцями з  половинками цеглин  і  палицями в руках, щоб німці  «злякалися» і  витратили  на  них  значну  частину  своїх  боєприпасів.  Таких  приречених  на загибель  сотень тисяч  чоловіків  по  всій Україні  називали  «чорносвитниками». Таке ставлення радянської держави до своїх громадян дивувало навіть німців, які називали «чорносвитників» «Beutesoldaten» («трофейні солдати»).

Олександр Довженко занотував  у своєму щоденнику про ці  трагічні події у 28 листопаді 1943-го, зазначивши  що «в боях загибає велике множество мобілізованих в Україні звільнених громадян. Всі вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. Один генерал дивився на них у бою і плакав»... 26 грудня 1943 р. О. Довженко констатував: «…в Україні починають уже готувати до мобілізації шістнадцятирічних, що в бій гонять погано навчених, що на них дивляться як на штрафних і нікому їх не жалко. Нікому! Як страшно думати, що внаслідок отакого Україна може лишитися без людей, адже  19-літніх дівчаток вже теж призивають до армії». У романі «Собор» письменник-фронтовик Олесь Гончар  також відобразив ці події: «Незабаром на толоці молоді лейтенанти шикували їхніх батьків, завдруге мобілізованих, одягнутих ще в домашнє, не солдатське. «Піджаками» називали їх декотрі, мовби жартома, але чомусь це було кривдно».

011Хіба  «чорносвитники»  були винні в тому,  що Червона  армія  так швидко  відступала,  що  їх  не  встигали мобілізувати? Наприклад,  мій  батько, якому  у 1941 році  виповнився  21 рік, з  початком  війни був залишений   на  заводі «Червона  зірка»  у Кіровограді  по  броні.  Коли  в перші  дні  серпня 1941 року   німецькі  війська  вже   наближалися  до  міста, а  радянські  війська  надто квапливо  відступали  на  схід,  батько   пішов   до  воєнного  комісаріату, але  він  був  вже   пустий… Після  окупації  міста  німцями  батько  вступив  до  підпільної  організації ім. К. Ворошилова і пішов працювати на  електростанцію  на  Інгулі. Але  одного  дня  у грудні  1943 року,  коли радянські війська вже наближалися до Кіровограда, німці оточили  електростанцію і  всіх  чоловіків вивезли  в концтабір  поблизу міста Кенігсберг  у Східній  Прусії.  В цьому  таборі  батько  ледве  вижив  від голоду, хвороб і знущань  конвоїрів на  виснажливих фізичних роботах.  На  початку березня  1945 року  йому з третьої спроби  вдалося  втекти  і зустріти підрозділи  радянських військ. Згодом  його зарахували  в  артдивізіон в 732-му стрілецькому  полку у місті Грос-Борн, але  у  листопаді  він  вже був  демобілізований як  непридатний до  стройової  служби  через  поганий  стан  здоров’я.  Про це  і багато  іншого  батько  написав  у своїх  спогадах «Спомини про  «світле» минуле», виданих  у Кіровограді  у 2003 році за  сприяння  і редагування  кіровоградського письменника  Василя  Бондара,  за  що я  йому  уклінно  дякую.  

Мій знайомий письменник Василь Даценко, який мешкає у Кропивницькому,  відобразив  ці  події  у  своїй  книзі «Щоб пам’ятали. Кіровоградщина  в роки Великої  Вітчизняної війни (1941-1945)». За  його  словами, лише в одній Кіровоградській області таких «чорносвитників» з жовтня 1943 року і до кінця війни було мобілізовано близько 130 тис. чоловік і   99% із  них загинули.  76  років  тому Київ був звільнений у  листопаді 1943 р. ціною щонайменше 380 тис. солдатських життів. Серед них – приблизно 250–270 тис. «чорносвитників», яких  гнали на  німецькі  війська  без  зброї і боєприпасів тільки для  того, щоб  якомога  більше  знищити… За деякими  підрахунками  протягом 1943-44 рр. у такий  дикунський  спосіб  було  знищено  близько 1.5 мільйона  українських  чоловіків –  похилого  віку  і  ще  зовсім  молодих.  Хіба  ми, їх  внуки  і правнуки   можемо  це  забути  і   пробачити?  Сьогодні у центрі  майже кожного українського села зазвичай розташовані  пам’ятники загиблим  воїнам і переважна  частина  з  них загинула і 1943-44 роках.   Майже  всі   вони  були «чорносвитниками». ..     

М. Хрущов  про Г. Жукова

У своїх мемуарах М. Хрущов згадав епізод, коли під час наради командувачів  фронтів  і армій у жовтні  1943 року  перед форсуванням Дніпра  один з генералів запитав представника Ставки Верховного Головнокомандуючого на 1-му  Українському фронті маршала Г. Жукова  – як обмундировувати щойно мобілізованих новобранців, які ще не є фактично червоноармійцями.

382002 big 3993bb85b9На це  Жуков відрізав: «Что как? В чем пришли, в том и воевать будут!». Коли мова зайшла про озброєння призовників автоматичною зброєю, то гнів Жукова перейшов усі межі: «Автоматическим оружием этих людей не вооружать! У них же за спиной заградотряды! Дай им 300 тысяч автоматов - из заградотрядов ничего не останется. Они всех перекосят и чкурнут к немцам… Трехлинейку им образца 1891 года!». Коли  командуючий 1-м Білоруським фронтом маршал К. Рокоссовський запропонував послати до Москви у Ставку кур'єра, який би доповів Сталіну  про ситуацію  і попросив би  допомоги із озброєнням та обмундируванням новобранців, Жуков роздратовано заволав: «Зачем мы здесь головы морочим?! На хрена обмундировывать и вооружать этих хохлов?! Все они – предатели! Чем больше в Днепре потопим, тем меньше придется в Сибирь после войны ссылать!».

Протягом останніх 30 років ведуться дискусії навколо Наказу № 0078/42 від 22 червня 1944, підписаного нібито Л. Берією і  Г. Жуковим, який передбачав «вислати у віддалені краї Союзу РСР всіх українців, що проживали під владою німецьких окупантів». Одні дослідники стверджують, що такий наказ дійсно був виданий, інші називають його фальшивкою. Однак реально в період з 1939 по 1954 рр. сотні тисяч українців («бандерівців і їх поплічників») були вислані до Сибіру, Казахстану та в інші віддалені краї. Був  такий  наказ,  чи  його не  було, але достеменно  відомо, що у 1956 році у доповіді  на ХХ з'їзді  КПРС «Про культ особи та його наслідки» перший секретар ЦК КПРС М. Хрущов стверджував,  що «українці уникли  поголовного  виселення лише тому, що їх занадто багато й нікуди було висилати». Отже, збереження пам’ятників Г. Жукову  і назв вулиць і площ його іменем  на території України – це, на мій  погляд,  плювок в душі живих українців і на могили їх батьків, дідів та прадідів…

          Внесок українців у перемогу над німецьким  нацизмом

Людські жертви, яких зазнала Україна внаслідок Другої  світової  війни: загиблими понад 4 млн цивільного населення. 2,4 млн осіб вивезено на примусові роботи до Німеччини, значна частина з яких не повернулася. Станом  на 1 січ. 1941  у 109 містах України мешкало  8,5 млн осіб,  після  звільнення у 1944 р – 3,2 млн.  З території  України до лав Червоної армії за роки війни було мобілізовано близько  7 млн осіб, з яких убито в боях, загинуло в полоні, пропало безвісти, померло в госпіталях під час війни майже 4,1 млн осіб.  Отже,  загальні  втрати  громадян України  лише  загиблими під час  війни становлять  більше 8  млн.  осіб.  На окупованій території України було перетворено на руїни 714 міст та містечок, або 42 % від усіх міських поселень, що постраждали від війни на території СРСР. У 1945 р. в Україні залишилося лише 27,4 млн осіб із 41,7 млн, що проживали у 1941 р.

З 15 фронтів, що діяли в період радянсько-німецької війни, понад половина очолювалася маршалами і генералами українського походження - С. Тимошенко, С. Штеменко (Генштаб), А. Гречко, А. Єременко, К. Москаленко, П. Жмаченко, Р. Малиновський, І. Черняхівський, П. Рибалко, Г. Кулик, Д. Лелюшенко, М. Кирпонос, Ф. Костенко та багато інших. За участь у «Великій вітчизняній війні» близько 2,5 млн українців нагороджено орденами і медалями, із 11 603 воїнів, які в роки війни за бойові подвиги були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, 2072 - українці, причому, 32 із них удостоєні цього звання двічі, а один - І. Кожедуб - тричі.

Послідовники  Сталіна і  Жукова  сьогодні

У  ворожому  ставленні до  України  і  українців  в  сучасній  Росії  є  чимало  послідовників Сталіна і Жукова  серед  чиновників і політиків  цієї держави, які не  хочуть сприймати  Україну такою,   якою   її  хочуть бачити  українські патріоти.

17744 640Вочевидь, головну антиукраїнську роль  серед  російського істеблішменту  протягом останніх щонайменше  10 років  грає  нинішній  президент  цієї  країни  В. Путін. І я не  маю   на  увазі  лише  його  відкриту агресію  проти України з  2014  року. Я хотів  би  нагадати  читачам,  що  ще у  грудні  2010 року  тоді  прем’єр-міністр  РФ  В. Путін заявив, що Росія могла б перемогти у  «Великій  вітчизняній  війні» навіть без України. Хай сказане буде на його совісті, якщо  вона  в  нього є, але    ця путінська заява є наругою над пам’яттю мільйонів полеглих українських воїнів і образою для ще живих останніх ветеранів. До речі, онук Сталіна Євген Джугашвілі в інтерв'ю британському виданню Daily Mail ще кілька років тому розкритикував політику нинішнього президента Росії і засудив війну проти України та анексію Криму, назвавши політичну еліту в Кремлі «крадіями», які цинічно обдурюють росіян.

Сьогодні Україна змушена вести Вітчизняну війну за свою свободу і незалежність проти російських загарбників. Але в Кремлі  вперто  твердять,  що  на Донбасі  відбувається «громадянська  війна»  між  українцями.  І помічник президента РФ  Ю. Ушаков навіть заявив, що Росія направить президенту України В.Зеленському запрошення на святкування 75-річчя перемоги у «Великій вітчизняній війні» у травні 2020 року (?!). Я  не  можу  собі  уявити як В. Зеленський  може  щось святкувати з  агресором? На  мою  думку,  якщо   він все ж, не дай Боже, поїде до Москви святкувати перемогу  одного тоталітарного  режиму  над  іншим, то  це  вже  буде наруга  над  тисячами загиблих  і  покалічених  наших воїнів  на  Донбасі протягом  останніх п’яти   з  половиною  років.

Думаю,  що  переважна  більшість   мешканців Одеси, Харкова та  інших міст  і  сіл  України,  особливо  в Центрі  і на Південному  Сході України,  до  цього  часу все ще  вважають  Г. Жукова  «маршалом Перемоги»,  але  вони не  знають,  чи не хочуть знати  скільки  сотень тисяч   синів  українського народу стали  жертвами  свавілля  і жорстокості  Жукова,  який разом зі  Сталіним  хотів  виселити  майже  всіх  українців  до  Сибіру.  

Тому Жуков  аж  ніяк  не  може  бути  героєм  українців  і  це  ми  маємо терпляче  пояснювати тим  нашим  співгромадянам,  які  все ще  вважають його «освободителем  Европы»,   а  не  мільйони  загиблих  радянських  солдатів,  серед  яких  українці становили  щонайменше  третину. Хотілося б, щоб  це  розуміло й нове  керівництво  нашої  держави,  і було б не  тільки  «слугами»  народу, а й його провідниками на шляху становлення України повноправною і розвиненою європейською державою, а не сателітом   відсталого   комуно-ординського   каганату,  ВВП  якого є  меншим   ніж  ВВП  «переможеної»   Німеччини, яка є   в десятки разів  меншою  від Росії за територією і значно  біднішою   на природні  ресурси.       

                                                                                  

                                                                                      Олексій   Волович,

                                                                            кандидат  історичних  наук 

19  листопада  2019 р.

 

                                                                                             

 

[1] Свидетельства генералов и маршалов о Жукове. / https://gorlis-gorsky.livejournal.com/1341944