Автор: Хуссейн Аль-Раві (публіцист, Кувейт)
20 жовтня 2026 року президент США Дональд Трамп, спілкуючись із журналістами в Білому домі, назвав Росію «великою машиною», яка невпинно просувається вперед і має, за його словами, необмежений людський ресурс.
Водночас він поставив під сумнів здатність України продовжувати боротьбу через нестачу людей і закликав Київ погодитися на завершення війни. Трамп також заявив, що Сполучені Штати витратили на підтримку України величезні кошти, не отримавши нічого, крім фінансових втрат.
Ці слова — не просто оцінка ситуації на фронті. Вони відображають політичний підхід, за якого перевага Росії в ресурсах стає аргументом для тиску на Україну. Москва в такій риториці постає силою, яку неможливо зупинити, а Київ опиняється перед вимогою поступитися, щоб уникнути ще гірших наслідків.
Однак чи означає перевага в території, чисельності населення та військових ресурсах, що держава неодмінно переможе? І чи можна називати військову міць доказом безмежних можливостей? Варто розглянути кілька обставин, які допомагають побачити складнішу картину.
Війна, яку Росія веде не лише власними силами
Росія має значні військові ресурси, однак у війні проти України вона спирається не тільки на власні можливості. Москва отримувала військову підтримку Північної Кореї, зокрема боєприпаси та особовий склад. Російські війська також використовують безпілотники іранського походження та їхні російські модифікації.
Залучення зовнішніх партнерів саме по собі не є доказом слабкості держави: військова співпраця та закупівля озброєння — звична практика міжнародних відносин. Проте масштаби такої допомоги ставлять важливе запитання: наскільки самодостатньою є військова машина, яка потребує зовнішніх ресурсів для продовження тривалої війни?
Ще один показовий приклад — вербування іноземних громадян. У вересні 2026 року Служба зовнішньої розвідки України повідомила, що російська сторона планує залучити до війни щонайменше 27 громадян Ємену. За даними української розвідки, спочатку їм мали допомогти легалізувати перебування в Росії, а потім укласти військові контракти.
Ці повідомлення свідчать про прагнення Москви розширювати джерела поповнення особового складу. Водночас вони не дають підстав стверджувати, що Росія вичерпала власні людські ресурси. Проте поняття «необмеженого резерву» явно потребує критичного осмислення.
Паливо, нафтопереробка та вразливість економіки
Війна впливає не лише на ситуацію на фронті, а й на російську економіку. Один із прикладів — перебої у виробництві пального після ударів українських безпілотників по нафтопереробних підприємствах.
За даними Центру досліджень енергетики та чистого повітря (CREA), у серпні 2026 року Росія імпортувала рекордні 172 тисячі тонн нафтопродуктів. Близько 70% цього обсягу забезпечила Індія, зокрема постачаючи бензин, вироблений із російської нафти.
У цій ситуації є очевидний парадокс: країна, яка традиційно експортує нафту й нафтопродукти, була змушена збільшити імпорт пального для власного ринку. Це не означає краху російського енергетичного сектору й не скасовує переваг, які дають Москві значні запаси природних ресурсів. Проте демонструє, що навіть стратегічно важливі галузі можуть ставати вразливими під час затяжної війни.
Отже, оцінювати силу держави лише за розмірами її ресурсної бази недостатньо. Важливо також зважати на те, наскільки ефективно вона може використовувати ці ресурси, захищати критичну інфраструктуру та підтримувати стабільну роботу економіки в умовах воєнного протистояння.
Заколот, який похитнув уявлення про непохитність Кремля
У червні 2023 року Росія пережила збройний заколот, очолений керівником ПВК «Вагнер» Євгеном Пригожиним. Його сили рушили в напрямку Москви, відкрито кинувши виклик російському військовому та політичному керівництву.
Заколот завершився після домовленостей за посередництва президента Білорусі Олександра Лукашенка. У серпні того самого року. Пригожин загинув унаслідок авіакатастрофи. Обставини його загибелі стали предметом численних запитань, однак без достатніх доказів не варто категорично стверджувати, що це була операція російських спецслужб.
Сама спроба заколоту, однак, показала, що російська система влади не є позбавленою внутрішніх конфліктів. Людина, яка керувала потужним збройним формуванням, що воювало за межами Росії, змогла поставити під загрозу внутрішню стабільність держави.
Цей епізод не заперечує військової сили Росії, але нагадує: за зовнішньою демонстрацією могутності можуть приховуватися внутрішні суперечності, боротьба за вплив і серйозні ризики для державного управління.
Український опір не вимірюється площею території
Оцінюючи війну, Дональд Трамп акцентує увагу на просуванні російських військ і перевазі Москви в людських ресурсах. Проте площа захопленої території — лише один із показників перебігу бойових дій. Вона не дає повної відповіді на запитання про ціну просування, втрати сторін, ефективність їхніх стратегій і здатність досягати поставлених цілей.
Попри значну різницю в людських і матеріальних ресурсах, Україна продовжує чинити опір російській агресії, завдавати ударів по військових і логістичних об’єктах та уражати критичну інфраструктуру противника. Це змушує Росію витрачати ресурси й адаптувати свої військові плани.
Водночас було б помилкою вважати, що сам факт тривалого опору автоматично гарантує Україні перемогу або що російська армія втратила здатність продовжувати бойові дії. Реальна оцінка ситуації має враховувати як українські успіхи, так і масштаб викликів, із якими стикається держава.
Справжня сила країни визначається не тільки кількістю військових, площею території чи обсягом озброєння. Вона також залежить від здатності суспільства вистояти, економіки — забезпечувати оборону, а державних інституцій — працювати навіть за умов тривалої війни.
Економічні масштаби — ще не вся історія
Росія залишається ядерною державою з потужним військово-промисловим комплексом і значними природними ресурсами.
Водночас її економічні можливості суттєво поступаються економікам Сполучених Штатів і Китаю.
За прогнозними оцінками номінального валового внутрішнього продукту на 2026 рік, ВВП США становить близько 32,6 трильйона доларів, Китаю — 21,5 трильйона, а Росії — приблизно 2,9 трильйона доларів. За цим показником Росія посідає восьме місце у світовому рейтингу, а не одинадцяте.
Ці цифри демонструють значну різницю в економічних масштабах, але самі по собі не визначають результату війни. На військові можливості впливають також структура економіки, обсяги оборонного виробництва, мобілізаційний потенціал, міжнародні зв’язки та здатність держави спрямовувати ресурси на воєнні потреби.
Тому некоректно як перебільшувати можливості Росії, так і недооцінювати їх. Реалістичний аналіз має спиратися на конкретні дані, а не на політичні образи «непереможної машини» чи держави, яка нібито вже втратила спроможність воювати.
Мир не повинен бути винагородою за силу
Проблема в риториці Трампа полягає не в самому визнанні того, що Росія має більшу територію та чисельніше населення, ніж Україна. Це географічний і демографічний факт. Питання в тому, чи має ця перевага ставати аргументом для тиску на державу, яка зазнала агресії, та виправданням вимог до неї поступитися власними інтересами.
Якщо мирні переговори зводяться до того, що слабша сторона повинна погодитися на умови сильнішої лише через нерівність ресурсів, то виникає небезпечний прецедент. Такий підхід фактично винагороджує агресію і послаблює принцип, за яким кожна держава має право на суверенітет і захист власної території.
Якщо Дональд Трамп справді прагне завершення війни, головне запитання полягає не лише в тому, чому Україна не погоджується на запропоновані умови. Не менш важливо з’ясувати, які зобов’язання готова взяти на себе Росія, як можна запобігти повторенню агресії та які гарантії забезпечать тривалий мир.
Так, Росія — територіально велика держава. Але її військова міць не робить її непогрішною чи невразливою. Україна, попри менші територію та населення, довела, що здатність захищати свободу не вимірюється лише кількістю ресурсів.
Справжня велич держави полягає не в тому, скільки людей вона може відправити на війну або скільки чужої землі здатна окупувати.
Вона проявляється у спроможності поважати права інших народів, відповідати за власні дії та будувати мир, який не перетворює силу на дозвіл на агресію.
Хуссейн Аль-Раві,
спеціально для ЗПУ
