21травня2018

ГОЛОВНА Ще.. КОЛОНКИ Абрам Канцельсон: Вірю в твій талант, в твою «робітничу хватку»

З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

Абрам Канцельсон: Вірю в твій талант, в твою «робітничу хватку»

31408251 623525317982714 5352725038430683136 n

Ці рядки присвятив Валерію Гончаренку – поету, прозаїку, газетяру, лауреату обласної літературної премії імені Юрія Яновського один з рецензентів його першої поетичної збірки з назвою «Червоний Волосожар», виданої друком у 1967 році, у час закінчення ним навчання в Кіровоградському педінституті імені О.С Пушкіна на філологічному факультеті.

Названу збірку зберігаю з автографом поета як реліквію і спогад про свого старшого товариша по перу, керівника літературних студій «Бригантииа» та «Сівач», членом яких був автор цих рядків.

Завтра минає останній день квітня, у якому він народився 1942 року, залишивши по собі пам'ять у назві вулиці свого імені, обласному літературному конкурсі серед молодих авторів імені Валерія Гончаренка, у спогадах тих , хто спілкувався і дружив з ним. Його темпераментності в поезії 60-70 років не було рівних Він устигав і писати, і брати участь в багатьох обласних та республіканських семінарах творчої молоді. Був вимогливим до художнього слова. 

Як результат наступна книжка поезій на той час 25-річного автора вийшла друком через сім років з назвою «Кроки», а ще через десять років світ побачила третя книжка поезій «Дума про отчу землю». Потім були інші творчі здобутки, в яких постає перед нами людиною, яка відгукується на животрепетні теми буття, ведучи розмову з ровесниками. Він і в розмові був рвучким, жвавим, жартівливим і безпосереднім. Своїм вчителем в літературі вважав кіровоградського поета Валерія Юр’єв, який порадив початківцю більше займатися самоосвітою. Так Валерій, за його спогадами, познайомився з дивосвітами поетичних творів Бернса, Петефі, Міцкевича, Рембо, Гейне, Лорки.

За рекомендацією Валерія Олексійовича Гончаренко був направлений на літературні курси, організовані Спілкою письменників в Одеському Будинку творчості. Потому став більше працювати над словом, ревно споглядаючи за тим, чи виконує воно свою функцію: воювати, закликати, пробуджувати. Тому й більшість його поезій сповнені молодечого запалу, бадьорістю, відрізняються серйозним ставленням до слова, різноманітністю ритміки та інтонації, громадянською позицією, незахищеністю душі ліричного героя. 

31417170 623525431316036 6416949386701438976 o

Скажу більше. Валерій Гончаренко у всьому йшов від життя і в ім’я життя. Був справжнім сурмачем сучасників, не втишуючи ходи. Його поетичне слово у місцевих газетах та під час численних виступів перед учнівською та студентською молоддю, молодими робітниками, у 60-70-х роках сприймалося на хвилях провесняного вітру, як гомін птаства у високості безхмарного неба. 

У ліриці Гончаренка переважають мотиви волелюбності та нескореності. Він нещадно таврував душевну ущербність, ідейну і моральну безпринципність, духовне убозтво. Тут голос його ставав гострим, різким і нещадним. Від ліричної м’якості, прозорого смутку, світлої печалі Валерій вдавався до гостро викривального тону, знаходив образно - словесні форми, спрямовані на викриття, засудження інертності, недостачі людей свідомих, з власним світовідчуванням, про що писав, не озираючись назад: 

Самозневажливості ржа

Повзе в мою сумну поему.

Нас не Європа зневажа

Самі на себе ми плюємо.

І все ж свій кусень доїмо,

Наїдно черево набивши.

Кого ми дійсно боїмось,

Крім страху, власного найбільше?

Пригадую дводенний обласний семінар творчої учнівської молоді, який відбувся наприкінці березня 1970 року в конференц - залі Кіровоградського обкому комсомолу. Його вів член Спілки письменників України Валерій Юр’єв. Перед учасниками зборів виступили зі слушними порадами місцеві літератори: Микола Смоленчук, Володимир Чабаненко, Валерій Гончаренко, Володимир Базилевський, Георгій Шевченко, а також журналісти обласної газети «Молодий комунар» Михайло Шевчук, Валентин Цвях, Юрій Лівашников. 

Свої вірші читали студенти педінституту Людмила Юденкова, Нуржан Танірбергенов, Олександр Швець. автор цих рядків та тодішній десятикласник з Олександрії Олег Попов - лауреат обласної літературної премії імені Євгена Маланюка, яку отримав її за книжку поезій «Солодкий щем». 

По закінченні роботи семінару ми довго перебували під впливом нищівних слів секретаря обкому партії Ніни Павлівни Сухаревської, якими обвинувачувала Валерія Гончаренка у написанні ним нібито заборонених поезій. Навіть прокоментувала одну з них, у якій мова йшла про сучасних чичикових, що «роз’їжджають у персональному авто». Ще й запитала опального поета про те, чи не першого секретаря обкому чи голову КДБ або її саму мав на увазі ? А все почалося тим, що Валерій запитав у неї про причини, які не дозволяють дати йому рекомендацію на право бути учасником всесоюзного семінару молодих поетів у Москві. Цього запитання вистачило для того аби його прізвище «засвітилося». Тому він був вимушений шукати прихистку на газетярській роботі у Миколаєві, де я з ним два рази зустрічався, коли їздив на гостини до свого рідного брата Олександра ( на жаль, він пішов із життя десять років тому – авт.)

Разом згадували цькування владою представників творчої інтелігенції, а ще згадували цікаві засідання міської літературної студії «Сівач» з її завсідниками: Вадимом Гребенюком, Олегом Поповим, Сергієм Матусяком, Галиною Насоновою, Тетяною Березняк, Світланою Ярошевською, Лялею Ланською, Володимиром Бондаренком, Олександром Івакіним, Валерієм Картузовим, Людою Сараскіною. Із ними я був знайомий ще з часу, коли у 1967 році ми відзначали чотирьохрічний ювілей літературного клубу «Бригантина».

Додам, що оті творчі «посиденьки» у міській бібліотеці для юнацтва імені Т.Г Шевченка у напівпідвальному приміщенні житлового будинку по вулиці Карла Маркса перетворювалися у справжню подію. Кращі твори юних «сівачистів», за висловом незабутнього кіровоградського поета. чорнобильця Сергія Колесникова, друкувалися в обласній газеті «Молодий комунар», « з подачі « керівника літстудії Валерія Гончаренка, що розцінювалося нами як шалений успіх в поезії. 

У далекому 1993 році у Кіровограді відбувся обласний семінар молодих літераторів (шкільних). Його керівниками були разом зі мною Петро Селецький, Віктор Погрібний, Володимир Кобзар, Василь Бондар, Леонід Куценко, Володимир Бабич, і , звичайно ж, Валерій Гончаренко разом із нерозлучним поетом – земляком анатолієм Кримським (вже покійним – авт.). Ра Пригадую, як радо зустрічали в СШ №5 колишнього випускника Валерія Гончаренка, який читав на замовлення учнів свій знаменитий вір «Борщ», перед тим запитавши дітей, чи не голодні вони. Бо далі йшли смачнючі поетичні рядки про те, що то «Добре, хороше діло – український гарячий борщ» . І це був не єдиний наш спільний виступ у школах міста та під час зустрічей зі студентами і молодими робітниками обласного центру під час березневого Дня поезії, присвяченого російському поетові Дем’яну Бєдному.

У моєму домашньому архіві зберігається один з номерів обласної газети «Молодий комунар» із репортажем про проведення комсомольського суботника під назвою «У суботу – на роботу». Ось як описує нашу зустріч Гончаренко: « Старанно налягає на лопату першокурсник Анатолій Саржевський. Інститутський поет. Щоправда. траншея у нього трохи незграбна, але то вже технічна невправність. Головне, викопана вона натхненно».
Після виходу газети в світ він запитав, чи не ображаюся на іронічну форму своєї розповіді про мене. Відповів заперечливо. А ще до того. Як згадував на початку розповіді, у 1967 році він подарував свою першу поетичну збірку « Червоний волосожар» з автографом та рядками « колезі по перу з побажанням зоряного майбутнього». Подивувався тому, бо про якого колегу йшла мова, коли я на той час ще навчався у школі? Однак побажання й підтримка старшого товариша справили не мене неабияке враження і стали поштовхом до творчості.. 

31416781 623525554649357 8579247789949583360 n- Слухай, старий ! (таке звернення побутує серед пишучого люду – авт.), а чи не можеш повернути мені збірку «Червоний волосожар»? Уявляєш, у мене жодної не залишилося, бо пороздавав, - звернувся він до мене незадовго до смерті у 2000 році з незвичним проханням, коли дізнався про свій подарунок.

- Валерію, вибач, але ж такі речі не повертають…

- Добре. Хай все залишається, як є. А на згадку подарую свою останню поему – пародію «Кіровоградська Енеїда», що увійшла до збірки «Парад химер», яка ось тільки з’явилася на світ Божий.

Однак подарунку від нього не отримав. За нього це зробив кіровоградський письменник Василь Бондар після поминального обіду в їдальні облдержадміністрації, подарувавши названу вище прижиттєву збірку Валерія Гончаренка кожному, хто був знайомим зблизька з небіжчиком.

Мені не треба йти до бібліотеки аби почитати його твори, бо всі вони зберігаються вдома. Останні раз гортав їхні сторінки, готуючи матеріал до друку. І здалося, що окремі віршовані рядки можна рекомендувати вчителям - словесникам для написання учнями творчих робіт. Наприклад

Немає найбільшого злочину

Ніж сита байдужість.

Бо найстрашніше у житті – це суд чинити над собою.

Рідна мова – не степ, не хата,

А безсмертя мого душа.

Рідна мова чужою стає,

Чи стаємо чужими для неї ?

Бо народу, що втратив мову,

Більше нічого вже втрачать.

Скажу й таке. Про що б він не писав, до чого б не доторкнулось його поетичне перо і гострий погляд патріота – він у всьому йде від життя і в ім’я життя. По ньому йде, звіряючи свої кроки , навчившись «не повертатися, а обертатися лише. А далі зазначає:

Я став на порозі зрілості

Відвертим, як ніж у яблуці.

А раптом воно червиве ? 

У своїй поезії « До справедливості», називаючи оте визначення своїми ліками, він просить:
Дай силу мені у Тобі перебути

Всіх чути, поки я живу.

Зразком філософського заглиблення автора у суть життя є поезія з назвою «Мить», побудована на риторичному запитанні :
Що я міг зробить?І

не зробив, на день відклавши ?

На мою думку, він був дуже незручним для тодішніх чиновників, бо ж хіба можна було їм цитувати відверті рядки з його поезії «Предтечі»:

Ми гнулись, але не згинались.

Ламаючи власні хребти,

І навіть самі ж намагались

Супроти сваволі гребти.

Були в нас іуди і Данки,

Світанки і ночі жахні.

Співали захриплі горлянки

Пігмеям хвалебні пісні.

Не можна відкласти на попіл

Сьогоднішні болі співця.

Предтечі згоряють на попіл,

Щоб стукався він у серця.

Почитайте Гончаренка, поезія якого позбавлена рис безпредметності чи обмеженості. Знайдете у ній зболені рядки про борги, за які можна заплатити, однак, за висловом автора: « Найбільші борги не зумію лиш мамі покійній сплатить», разом з поетом замилується природою, у якій «Клен дзвенить шпаківнею, мов шкільним дзвінком», ніжними почуттями серця і слухання музики опівночі, тихої, мов сум,

Неначе цілунку цнотливого чудо.
І варто лише обернути лице,

Щоб той поцілунок жагучий відчути. 

Зараз я думаю над тим, чи передчував Валерій Гончаренко наближення смерті ? Мабуть, що ні, бо не написав би такі рядки:

Славлю пісню і мудре мовчання.

Помолюсь на початку путі:

Хай же буде ця ніч на світанніне

остання в моєму житті.

А якими життєстверджуючими були рядки його поезії «До України», що стала піснею, яку я виконував свого часу в Києві зі сцени палацу «Україна» у складі народного колективу пісні та танцю «Горлиця «Кіровоградського районного будинку культури :

Єдиній тобі, крик тамуючи в горлі,

Звіряюсь, неначе в борні.

В надії, у щасті і лютому горі

Пробудь у мені.

І все ж подекуди Валерій змінює тональність оптимістичних поезій, мовлячи :
Все життя – це початок смерті,Що не скажеш про смерть саму.

Я хотів би померти просто.

Як Григорій Сковорода

Він помер 2000 року якось раптово від інсульту, про що я дізнався від місцевої журналістки Ніни Даниленко. Ця звістка приголомшила усіх, хто його знав. Похований він на Далекосхідному кладовищі обласного центру.

Жалобу за ним від імені численних присутніх на похороні висловили зокрема Віктор Погрібний та Сергій Колесников, які пішли недавно в інші світи і теж залишили про себе пам'ять серцях тих, хто їх знав і спілкувався з ними…

Анатолій Саржевський

BOTTOM 1