26серпня2019

ГОЛОВНА Ще.. ЗДОРОВ'Я Невигадана історія: як віра соціального працівника допомогла вижити зневіреному мешканцю Кіровоградщини

ЗДОРОВ'Я

Невигадана історія: як віра соціального працівника допомогла вижити зневіреному мешканцю Кіровоградщини

47812917

Він вскочив в останній вагон свого життя, долаючи внутрішній супротив: «Чому так, чому я, де взявся ВІЛ і туберкульоз».

 

Його вже місяць як могло не бути на цьому світі, адже в такому важкому стані рідко встигають в останній вагон…

Назар дуже худорлявий, втомлений, самостійно ходити не може, погляд порожній. Він вже готовий був помирати… Від життя нічого не хотілося – ні брати, ні давати. Не приносили радості двоє малих дітей та дружина, які намагалися знайти свій підхід до нього. Ледь вмовили Назара поїхати в лікарню на обстеження. Він пручався настільки, наскільки вистачало сил… А їх майже не було.

У лікарні Назару діагностували ВІЛ і туберкульоз. Він негайно потребував госпіталізації. Проте йому не давали шансу, його не хотіли брати в лікарню, адже не вірили, що він виживе, його вже списали, боялися, що того ж дня він помре, не дійшовши до лікарняного ліжка. У нього свистіло в легенях, як вітер за вікном.

«Таню, приїдь… У нас є клієнт, але ми не знаємо, чи ти зможеш йому допомогти», – зателефонували соцпрацівнику в неділю і повідомили про Назара.

Вона залишила свої хатні справи. Попри те, що був вихідний помчала в лікарню. Дивилася ніби крізь нього, він був у такому стані, що хотілося плакати. Та  вона всім серцем захотіла його витягнути з лап смерті.

«Ти зможеш», – сказала йому», – пригадує знайомство зі своїм новим клієнтом соціальний працівник проекту HealthLink «Прискорення зусиль України з метою подолання епідемії ВІЛ» за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) Тетяна Безім’яна.

Назар підписав необхідні документи на соціальний супровід. Тетяна придбала квитки за власні кошти і привезла Назара у СНІД-центр та Кіровоградський обласний протитуберкульозний диспансер. Його потрібно було повністю обстежити.

«Його одразу поставили на облік, виписали АРВ-терапію, зробили аналізи на туберкульоз. Йому призначили лікування у обласному протитуберкульозному диспансері», – каже соціальний працівник.

Та вмовити Назара пройти лікування було не так просто. Він настільки зневірився у собі, що нікого до себе з рідних не підпускав, відмовлявся від лікування, не хотів жити. Та соціальний працівник не відходила – допомагала дружині няньчити дітей дошкільного віку, поки Назар проходив необхідні додаткові обстеження, надавала йому безперервну професійну психологічну, консультаційну та мотиваційну підтримку.

«Я в себе на грядці вибирала йому полуницю. Йому потрібне було сечогінне. Вмовляла вже, як могла. Через два тижні все ж таки вдалося його переконати у необхідності лікування», – продовжує соціальний працівник.

Нині Назар перебуває у обласному протитуберкульозному диспансері: там отримує протитуберкульозну терапію, приймає АВР-препарати. Півмісяця пройшло відтоді. Зараз почуває себе краще, запитує, як діти. Дружину теж обстежили на ВІЛ – діагноз не підтвердився. Діти пройшли обстеження – здорові.

«Ми з командою проекту HealthLink  та партнерськими організаціями, завдяки небайдужості головного лікаря протитуберкульозного диспансеру Галини Горенко,  для цього клієнта зробили більше, ніж могли. Головне – він повертається до життя. У нього з’явилося бажання жити. Туберкульоз виліковний, головне вживати препарати. З ВІЛ, якщо приймати АРВ-терапію, можна безпечно жити. Зараз все залежить від бажання і мотивації клієнта. Та я з ним завжди на зв’язку. Він мені вчора казав: «Якби не соціальний працівник, я б не жив…». А я кажу, якби не проект HealthLink, я б і не дізналася, що є Назар, який потребує допомоги і втратив бажання жити. Нехай в нього все складеться якнайліпше», –  щиро каже Тетяна Безім’янна.

«Дійсно, дуже часто бувають такі ситуації, коли одному лікарю, або медичній сестрі дуже складно впоратись самим з такою проблемною ситуацією. Багато наших пацієнтів із незахищених верств населення, з наявністю багатьох соціальних, побутових проблем. А ще потрібно розуміти, що в нашому суспільстві, на жаль, ще дуже високий рівень стигми та дискримінації (упередженого ставлення) до тих, хто захворів на туберкульоз. І такий пацієнт це відчуває і «закривається», залишається один на один зі своїми проблемами, не бачачи виходу з ситуації, що склалася.  Ось тут на допомогу медичному працівнику і потрібні помічники - психологи, соціальні працівники. Соціальна підтримка хворого на туберкульоз різко знижує ймовірність дострокового переривання хіміотерапії саме в групах ризику відриву від лікування. Завдяки мультидисциплінарному підходу до ведення хворих на туберкульоз, при якому медичні, соціальні працівники та психологи працюють разом, забезпечуючи кожному пацієнту персональну увагу і надання підтримки, необхідної для дотримання режиму лікування туберкульозу, вдається досягти вилікування. А це запорука того, що пацієнт в подальшому буде жити та  мати повноцінне життя», – коментує керівник обласного протитуберкульозного диспансеру Галина Горенко.

Вікторія Семененко