02жовтня2022

ГОЛОВНА Ще.. КОЛОНКИ Володимир Панченко єднає нас і сьогодні, – Олексій Волович

З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

Володимир Панченко єднає нас і сьогодні, – Олексій Волович

30panchenko2Володимира Панченка називали «літератором-мандрівником у просторі і в часі, який відновлює коди національної пам’яті».

У перші десятиліття свого життя Володимиру довелося бути і піонером, і комсомольцем, і комуністом, як і мільйонам інших людей, які народилися в СРСР в перші десятиліття після Другої світової війни. Але коли в кінці 80-х років минулого століття всі побачили приреченість і примарність цієї штучної комуністичної імперії, побудованій на кістках мільйонів невинних жертв, то переважна більшість наших співвітчизників відчула п’янке свіже повітря Свободи.

Саме на зламі двох епох – комуністичної і ранньої доби Незалежності, коли всі ми жили в стані ейфорії і сподіваннями на швидке становлення потужної і заможної Української Держави, Володимир нарешті отримав можливість скинути з себе, як він казав, «ідеологічні пута», не приховувати і не маскувати свої думки, а говорити й писати те, що він думає. Саме на цей період припав розквіт його таланту. Саме в цей період він почав повертати українцям заборонені або спотворені Совєтами імена української національної еліти – Ю. Яновського, В. Винниченка, М. Зерова, Є. Маланюка, Є. Чикаленка та інших. Отже, Володимир нагадав і розповів нам про тих, хто становив славу України, без яких ми, наші діти й онуки не можемо йти в майбутнє і нарешті будувати нову українську Україну. Як писав О. Довженко, «народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців». Тому життя В. Панченка – це поєднання минулого, сьогодення і майбутнього в розвитку української культури і української нації. Те, що зробив В. Панченко для розвитку української культури і розвитку нашого світосприйняття є безцінним національним духовним скарбом для багатьох поколінь українців.

Мені пощастило бути знайомим з Володимиром Панченком протягом близько десяти років, зустрічатися з ним, слухати його розповіді, листуватися з ним. Думаю, що таких щасливців, як я, залишилось сотні і кожен з них може додати якийсь неповторний штрих до його портрету. Звісно, є певне коло його близьких друзів, колег і побратимів, з якими він спілкувався досить часто протягом багатьох років і десятиліть. Вже після того як Володимир Євгенович, на превеликий жаль, так рано відійшов у Вічність і почали з’являтися перші спогади про нього багатьох його друзів, колег, побратимів і послідовників, я зрозумів що його неповторна і неперевершена особистість єднає навколо себе тих, хто його знав, і навіть тих, хто не був з ним особисто знайомий, але читав його статті і книги. Всіх цих людей єднають незабутні зустрічі і спільна робота з ним, його книги, в яких він писав про нашу культуру, мову, історію і сьогодення, і цим допомагає нам і сьогодні усвідомлювати - хто ми є, звідки ми взялися, куди ми йдемо і що нас має єднати сьогодні, завтра і через багато століть. Книги В. Панченка вчать нас бути справжніми українцями, незалежно від нашого етнічного походження.

Збираючи інформацію про Володимира Євгеновича, я нещодавно очно і заочно познайомився з його однокурсницею Любов’ю Миколаївною Ісаєнко, його колегою по роботі в Кропивницькому (Кіровограді) професором Григорієм Дмитровичем Клочеком і його студентом, нині головою Кіровоградської обласної організації Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Т. Шевченка Олександром Михайловичем Ратушняком. Сподіваюся, що коло моїх знайомих, які знали і працювали з незабутнім Володимиром Євгеновичем розширюватиметься. Всіх цих людей єднають незабутні зустрічі і спільна робота з ним, його книги, в яких він писав, про нашу культуру, мову, історію і сьогодення, і цим допомагає нам і сьогодні усвідомлювати - хто ми є, звідки ми взялися, куди ми йдемо і що нас має єднати сьогодні, завтра і через багато століть. Книги В. Панченка вчать нас бути справжніми українцями.

Сподіваюся, що протягом найближчих років всі, хто знав В. Панченка більше чи менше, напишуть свої спогади про нього. Зважаючи на те, що його життя пройшло в трьох містах - Одесі, Кропивницькому і Києві, то це мають бути щонайменше три книги спогадів його друзів і колег із цих трьох міст. Звісно, має бути ще й четверта книга мешканців його рідного села Демидівки і селища Любашівки на Одещині, де він виріс і де беруть початок витоки його життєвого шляху.

Мої зустрічі з Володимиром Панченком

1В. Панченко В. Мятович О. Волович

З 1986 року я мешкаю в Одесі, але до останнього часу по кілька разів на рік бував у Кіровограді-Кропивницькому, на моїй «малій батьківщині», відвідуючи моїх батьків. Так що з В. Панченком я переважно зустрічався в Кропивницькому і лише одного разу - в Одесі у листопаді 2018 року. Про Володимира Панченка я вперше дізнався від мого покійного батька ще у 1990 році, коли він обирався у Кіровограді до Верховної Ради. Згодом я читав його статті, зокрема в газеті «День». Років 10 тому я побачив Володимира у Кіровограді на розі вулиць Т. Шевченка і К. Маркса біля його авто і відразу пізнав його, оскільки вже багато разів бачив його фото в газетних публікаціях. І я наважився підійти до нього, щоб познайомитися. Коли я назвав йому моє прізвище, він згадав, що читав статті Олексія Воловича в «Народному слові» і вони йому подобалися. Я сказав, що це мій батько, який у 90-х роках минулого століття доволі часто публікував свої патріотичні статті у цій газеті. Проте моє «вуличне знайомство» з Володимиром Євгеновичем не розвинулося, оскільки я не наважувався його відволікати, знаючи наскільки він зайнятий своїми творчими справами. Втім мої контакти з В. Панченком активізувалися з 2014 року завдяки моєму другу з 1994 року, журналісту і письменнику Валерію Павловичу М’ятовичу, який протягом 20 років (1990–2010 рр.) був головним редактором кіровоградської позапартійної газети «Народне слово», заснованої у 1990 році за сприяння В. Панченка.

В. М’ятович запрошував мене до його офісу по вулиці В. Чорновола, 43  щоразу, коли Володимир Євгенович приїздив із Києва до Кропивницького, де мешкали і мешкають його діти й онуки, а я приїздив із Одеси до своїх батьків. Під час цих зустрічей часто були присутні журналіст і письменник Броніслав Куманський, письменник Василь Бондар , історик і краєзнавець Федір Шепель та інші місцеві інтелектуали. Зазвичай обговорювали ситуацію в країні, літературні новини, згадували минувшину, переважно роки нашої молодості. Досить часто В. М’ятович і В. Панченко загадували свої студентські роки, оскільки вони практично одночасно навчалися в Одеському державному університеті ім. І.І. Мечникова в першій половині 70-х років (Валерій – на юридичному факультеті). Згадували прізвища деяких видатних і неординарних викладачів і вчених – історика Петра Каришковського, юриста Юрія Червоного, психолога Давида Елькіна та інших. Я тоді занотував їх прізвища, щоб згодом дізнатися про них більше.

Валерій пригадує, що на перших курсах він разом з Володимиром співали в університетському хорі, але товаришувати почали вже в Кіровограді в кінці 80-х років минулого століття, коли В. Панченко став помітним громадським активістом – «рухівцем», хоча формально ще був членом КПРС. Як згадує Валерій Павлович, у 1989 році вони упізнали одне одного на зборах партійно-господарського активу області, на яких Володимира Євгеновича засуджували за його «прорухівські симпатії». За словами В. М’ятовича, з 1990 року В. Панченко досить часто публікував свої статті в газеті «Народне слово» і згодом став лауреатом премії цієї газети. У 1996 році за сприяння В. Панченка було засновано літературний часопис ВЕЖА, головним редактором якого він був до 2001 року, а далі  голова обласної організації НСПУ Василь Бондар, давній друг і побратим В. Панченка.

Звісно, бесіди і розмови з Володимиром мали характер діалогу. Він також розпитував нас про наші справи, йому було цікаво знати чи співпадають наші і його погляди на все, що робилося у нашому суспільстві. Оскільки я протягом 14 років працював в арабських країнах військовим перекладачем і дипломатом, захистив дисертацію на тему американо-лівійської конфронтації, писав статті з близькосхідної проблематики, при зустрічах Володимир доволі часто розпитував мене про моє сприйняття ситуації на Близькому Сході, де якраз в той час точилися громадянські війни в Сирії, Ємені та Лівії.

Володимир Панченко про основні етапи свого життєвого шляху

В Інтернеті можна знайти чимало біографічних публікацій про В. Панченка, тому я обмежусь згадкою лише про ті епізоди із його життя, про які я особисто чув від нього. Зокрема Володимир розповідав про свій життєвий шлях від села Демидівивки на Одещині до Кіровограда і Києва. Вірніше, це були не стільки його спогади, скільки відповіді на наші запитання під час зустрічей з ним. Народився В. Є. Панченко 2 вересня 1954 року в селі Демидівка Любашівського району Одеської області в сім’ї сільських інтелігентів. Його батько Євген Якимович працював агрономом і зоотехніком, а мама Віра Антонівна – вчителькою місцевої школи. З раннього дитинства Володя перечитав більшість книжок в сільській бібліотеці, що напевно і визначило його потяг до літератури, до українського слова. За словами самого В. Панченка, під час навчання в Демидівській восьмирічці і Любашівській СШ № 1 він прочитав дослідження «Новела і новелісти» свого майбутнього наставника професора Василя Фащенка, літературні спогади Б. Антоненка-Давидовича «Про що і як» та «Як ми говоримо», зачитувався «Словником українських ідіом» Г. Удовиченка. Отже, певною мірою, ще навчаючись у школі, Володимир так би мовити пройшов довузівську філологічну підготовку і в 1970 році вступив на філологічний факультет Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова, в якому на той час його старша сестра Світлана вже завершувала своє навчання. На філфаку Володимир познайомився зі своєю майбутньою дружиною Людмилою Дмитрівною, яка вивчала російську філологію і літературу.

У 1979 році В. Панченко успішно захистив кандидатську дисертацію під керівництвом професора В. Фащенка, Далі була викладацька робота на кафедрі радянської та літератури народів СРСР. У тому ж 1979 році 25-річний В. Панченко був прийнятий до Спілки письменників України. Володимир успішно просувався по наукових сходинках у своїй рідній alma-mater, де його оточували друзі і
наставники, але у другій половині 1984 року, після 14 років прожитих в Одесі, він вирішив переїхати до Кіровограда. В наших розмовах Володимир називав дві причини: перша – в Одесі він з дружиною і двома дітьми був змушений жити у гуртожитку, а в Кіровограді йому запропонували квартиру і роботу по спеціальності в Кіровоградському державному педагогічному інституті ім. О. Пушкіна (КДПІ).

Щодо переїзду з Одеси до Кіровограда Володимир певною мірою повторив шлях свого старшого колеги Григорія Дмитровича Клочека, який у 1965 році закінчив з відзнакою філологічний факультет ОДУ ім. І.І. Мечникова і після захисту кандидатської дисертації у 1979 році почав працювати на кафедрі української літератури вищезгаданого інституту. У 1990 році він захистив докторську дисертацію і очолив кафедру української літератури. В 2005-2010 рр. професор Г. Клочек був ректором КДПУ, а після цього і до нині очолює кафедру української та зарубіжної літератури цього університету.

DSC03818

За словами Григорія Дмитровича, він постійно підтримував контакти зі своєю alma-mater в Одесі і «запримітив» на філологічному факультеті ОДУ перспективного молодого викладача і науковця Володимира Панченка, якого згодом «переманив» до Кіровограда, «вибивав» йому квартиру, і, як він згадує, з великим трудом влаштовував його на кафедру української літератури філологічного факультет КДПІ, «оскільки тодішнє керівництво Інституту не хотіло брати В. Панченка на роботу через острахи мати в його особі зайвого конкурента». Як зазначає Г. Клочек, «робота Володі на посаді доцента кафедри української літератури протягом понад 10 років була щасливим періодом як у діяльності кафедри, так і в житті його самого».

Другою причиною переїзду Володимира до Кіровограда – було його бажання «підняти наукову цілину» у місті, в якому жили, навчалися і працювали видатні діячі української культури: плеяда літераторів - В. Винниченко, Є. Маланюк, Ю. Яновський, а також корифеї українського театру – М. Кропивницький, брати Тобілевичі - І. Карпенко-Карий, П. Саксаганський і М.Садовський. В. Панченко неодноразово наголошував, що жодного разу не пошкодував про свій переїзд до Кіровограда.
У Кіровограді Володимир прожив близько 17 років. Поряд з викладацькою роботою, це були роки напруженої науково-дослідної роботи, зокрема вивчення життя і творчості Ю. Яновського і В. Винниченка. За словами В. Панченка, він уникав займатися сухими академічними дослідженнями, доступними обмеженому колу спеціалістів. Дослідження Володимира мали переважно історично-популярний характер, його вабила можливість відкрити для українців діяльність забутих і заборонених радянською владою видатних українських літераторів. Пізніше, в день свого 60-річчя в розмові із журналістом Тарасом Пастухом В. Панченко сказав: «Я думаю, що науковцям не варто цуратися «популяризаторства». Мені також весь час кортить говорити «через голову» реєстрових літературознавців до ширшої аудиторії… І ще важливим є формат і стиль: короткі тексти читаються легше, ніж довгі; «людська» мова сприймається краще, аніж та, що пересипана суперважкою термінологією».

2Києво Могилянська АкадеміяПісля захисту докторської дисертації у жовтні 1998 року В. Панченко очолив у КДПУ кафедру зарубіжної літератури та компаративістики. У 2001 році він перейшов працювати у Національний університет «Києво-Могилянська академія» (НаУКМА) на кафедрах філології і літературознавства.

За словами Володимира, В'ячеслав Брюховецький (ректор і президент НаУКМА в 1991-2007 рр.) «забрав» його до Києва. З 2002 по 2007 рік В. Панченко обіймав посаду віце-президента Академії з навчальної роботи. Проте, у 2007 році він залишив цю посаду разом з В. Брюховецьким, якого замінив Сергій Квіт, привівши до університету свою команду.

З 2007 року В. Панченко - шеф-редактор і засновник видання «Літ-Акцент» і одночасно до 2014 року професор кафедри філології НаУКМА.

У серпні 2006 року Володимир купив собі хату у смт Стеблеві на чудових берегах річки Росі та її притоки Боровиці в західній частині Черкащини. І напевно це сталося не випадково, оскільки Стеблів посідає значне місце в історії України. Пам’ятаю, як Володимир захоплено розповідав, що в часи князя Ярослава Мудрого на місці теперішнього Стеблева був заснований Боровград з метою захисту півдня Київської Русі від набігів печенігів. У ХVІ столітті на руїнах Боровграда виникло козацьке місто Стеблів, оточене з усіх боків козацькими хуторами. а словами В. Панченка, крім того, що у Стеблеві народився класик української літератури І. С. Нечуй-Левицький, у цьому містечку в різні часи в палаці місцевого мецената Германа Головінського зупинялися Адам Міцкевич, Михайло Грабовський, Марко Вовчок і Микола Костомаров. Якось Володимир розповів нам як він разом з професорами Черкаського національного університету звернувся з листом до президента П. Порошенка з проханням врятувати унікальну пам’ятку історії і культури у Стеблеві і заснувати в ньому Музей польської культури й побуту ХVІІІ-ХІХ століть. Проте до цього часу там нічого не зроблено і це у своїй статті, опублікованій у серпні 2020 року, підтвердила пані Світлана Орел.

3Стеблів 2Володимир розповідав і писав, що у Стеблеві у нього і його дружини пані Людмили часто гостювали їхні діти Ярослав і Олеся з її дочками Міланою і Анною, яких він возив купатися в Росі «на камінцях-джакузі» на околиці Корсунь-Шевченківського. Хотілося б сподіватися, що хтось із родини Панченків напише спогади про життя і творчість Володимира Євгеновича
у чудовому Стеблеві. Краще них це ніхто не зробить. Звісно, було б дуже добре, якби через деякий час у Стеблеві відкрили музей Володимира Панченка, адже він зробив не менше, якщо не більше для України, ніж І. Нечуй-Левицький…

Володимир Панченко – політик, історик, публіцист

Зазвичай про В. Панченка пишуть переважно лише як про літературознавця, літературного критика і письменника, але Володимир жив не лише однією літературою і я був цьому свідком. Під час зустрічей з В. Панченком в затишному офісі В. М’ятовича темою наших бесід переважно була поточна суспільно-політична ситуація в країні, якою Володимир постійно переймався.

Його активна політична і публіцистична діяльність була спрямована на розвиток демократичних засад української державності, національної культури та історичної пам’яті. У березні 1990 року В. Володимир був обраний народним депутатом України від обласної організації СПУ і за підтримки місцевого РУХу, хоча він не був членом цієї організації. Про це я вперше довідався від мого покійного батька, який відслідковував політичну ситуацію в Кіровограді і часто бував на зустрічах В. Панченка з виборцями. У цьому ж році він вийшов із лав КПРС, до якої вступив у 1983 році ще в Одесі. У Верховній Раді Володимир входив до опозиційної фракції «Народна рада» на чолі з І. Юхновським, Л. Лук’яненком, Д. Павличком, Л Танюком, О. Ємцем та В. Філенком. У ВРУ В. Панченко очолював підкомітет з питань книговидання Комітету ВР України з питань культури та духовного відродження. Як зазначав В. Панченко, попрацювавши 4 роки у ВРУ поряд з видатними політичними діячами того часу, він «пройшов школу патріотичного державотворення». Проте він не став балотуватися на виборах до ВРУ ІІ скликання, оскільки література його захоплювала значно більше ніж політика.

4В. ПанченкоВ. Панченко гостро і з болем переживав всі політичні події, які відбувалися в країні, зокрема два Майдани – Помаранчевий і Революцію Гідності та їх наслідки. Багато його коментарів на цю тему можна знайти в його численних інтерв’ю і статтях, але в ході наших розмов він міг сказати і те, про що не завжди можна було писати. Згадаю тезисно хоча б деякі з його коментарів:

"В. Панченко прийшов до висновку про те, що агресія Росії в Криму і на Донбасі – «це дубль 1917 року». На його думку, крім російської агресії, друга небезпека – це не реформована Україна, оскільки за роки після Революції Гідності змінилося на краще надзвичайно мало, а головне - реваншистські проросійські політичні сили прагнуть навернути Україну «до комуно-ординського стійла у статусі південно-західного федерального округу РФ».В. Панченко вважав, що механічне і сліпе виконання мінських домовленостей призведе до того, що ми отримаємо квазідержаву ОРДЛО, котра перебуватиме на утриманні України, а контролюватиметься Кремлем і стане раковою пухлиною, яка розповзатиметься по всій Україні.

На погляд В. Панченка, європейські лідери, за невеликим винятком, ігнорують загрозу, яку становить путінська агресивна імперія не тільки для України, а й для всієї Європи і дехто з цих лідерів готовий «піти на компроміс з Путіним за рахунок національних інтересів України». В. Панченко неодноразово висловлював переконання в тому, що «ми обов’язково переможемо і врятуємо цю нерішучу Європу, яка ніби й підтримує нас, але так, як відкривала другий фронт у Другій світовій війні». (Як це актуально звучить сьогодні!).

На думку В. Панченка, сьогодні українці проходять через те, через що проходило багато націй, а саме через захист своєї свободи і суверенітету завжди з кров’ю і жертвами. На мій погляд, публіцистична діяльність В. Панченка ще чекає на своїх дослідників. Його полум’яне патріотичне слово – наша зброя в боротьбі за українську Україну.

У 2015 році В. Панченко залучився до Ініціативної групи «Перше грудня», до складу якої в різні роки входили духовні лідери нашого народу. Як літератор і філолог Володимир доклав багато зусиль до підготовки звернень і заяв групи із різних соціально-політичних проблем українського суспільства. Зокрема, за його ініціативи у жовтні 2015 року була підготовлена заява групи з приводу намагань проросійських політичних сил перейменувати Кіровоград в Єлисаветград, а також заява від 22 березня 2018 року «Не «промайданити» Україну!». Мало хто знає, що з грудня 2015 року згідно з указом президента П. Порошенка В. Панченко входив до складу Ради з питань національної єдності при Президентові України. За деякими даними, ця Рада припинила своє існування в кінці 2019 року «за ненадобностью»…

Зустрічі з Володимиром Панченком на презентаціях книг

5ГусейновПощастило мені бачити і чути В. Панченка на деяких культурно-просвітницьких заходах у Кропивницькому і в Одесі. Так, 23 жовтня 2015 року мав можливість разом з моїми кіровоградськими друзями В. М’ятовичем, Б. Куманським та Ф. Шепелем бачити і чути Володимира Євгеновича в ОУНБ ім. Д. Чижевського з нагоди презентації книг редактора і засновника журналу «Кур’єр Кривбасу», лауреата Національної премії ім. Т. Шевченка Григорія Джамаловича Гусейнова – десятитомник «Господні зерна», «Між часом і морем», «Одіссея Шкіпера та Чугайстра», восьмий том антології «На землі, на рідній» та інші.

У своєму короткому слові про творчість Г. Гусейнова В. Панченко зазначив, що світогляд майбутнього письменника значною мірою сформувався в його студентські роки в Одесі на межі 70-80-х років минулого століття. За словами В. Панченка, Григорій Джамалович, будучи азербайджанцем за етнічним походженням, душею і серцем сприйняв мову, культуру, мистецтво і традиції українського народу, збагатив вітчизняну літературу художньо-документальним життєписом у десяти томах «Господні зерна», за яку був удостоєний Шевченківської премії 2006 року. Як зазначив В. Панченко, «мегакнига Григорія Джамаловича «Господні зерна» – це багатюще фактологічне джерело знань про рідний край письменника – Криворіжжя, де він багато років мешкає, і Кіровоградщина, звідки він пішов у світи».

На думку В. Панченка, «Григорій Гусейнова заселив наш степ, який багатьом після безликої радянської епохи здавався справді диким полем, цікавими непересічними персонажами, ніби ожививши у нашій уяві тих людей, які тут колись творили, діяли, любили». Зважаючи на те, що Г. Гусейнов заочно навчався на філологічному факультеті ОДУ в 1976-82 рр., то скоріше всього, що він слухав якісь лекції молодого викладача В. Панченка. Можливо Григорій Джамалович про це колись напише.

Наступного разу мав нагоду разом з В. М’ятовичем спілкуватися з В. Панченком 31 березня 2016 року в Кіровоградському обласному краєзнавчому музеї в рамках зустрічі із онуком українського громадського діяча, благодійника та мецената Чикаленка Євгена Варлампійовича (1861–1929) – Євгеном Івановичем Чикаленком, на жаль, спочивши навіки у липні 2018 року. В. Панченко був одним із перших сучасних дослідників життя і діяльності Є. Чикаленка. Саме його історичні розвідки у 90-х роках ХХ століття сприяли поверненню імені цієї видатної особистості в українську історію. В цьому заході взяли участь директорка видавництва «Темпора» Юлія Олійник і дослідниця та упорядниця мемуарної та епістолярної спадщини Є. Чикаленка Інна Старовойтенко, яка передала в дар музею книги про Є. Чикаленка, а також його відреставрований прижиттєвий портрет роботи художника Фотія Красицького, родича Тараса Шевченка.

1130 березня 2016 року 1В. Панченко досліджував благодійну діяльність Є. Чикаленка протягом двадцяти років, тому презентація його портрета, «Спогадів» і семи томів «Щоденника» стало для нього великою подією історичної ваги. Володимир весь світився від щастя і помітно хвилювався. У своєму слові він схвильовано розповідав про велике значення постаті Є. Чикаленка для української культури. За його словами, шестирічний єлисаветградський період життя майбутнього благодійника з 1875 по 1881 рік був надзвичайно важливим для становлення і формування його світогляду.

Володимир нагадав присутнім, що до Єлисаветграда Є. Чикаленко приїхав із Одеси в 14-річному віці і продовжив своє навчання у земському реальному училищі. Володимир наголосив, що в Єлисаветграді юний Чикаленко був дуже близький до родини Тобілевичів, у яких він квартирував, а його найближчим другом був Олександр Тарковський, з яким він навчався в одному класі. Завершаючи свій виступ, Володимир підкреслив, що «Чикаленко знав заради чого він живе, він знав, що капітал не може бути самоціллю. Капітал і гроші, які він заробляв, були не метою, а засобом. Метою для Чикаленка була Україна». Після свого виступу, Володимир відповів на запитання присутніх у залі, переважно студентів. І було видно, що він був дуже радий зацікавленості молоді постаттю Євгена Чикаленка, ім’ям якого названа одна із вулиць у Кропивницькому. До речі, до цього часу у Києві й Одесі немає вулиць імені Чикаленка. У листопаді 2011 р. наш земляк письменник Микола Суховецький опублікував у заснованому В. Панченком «ЛітАкценті» чудову статтю про одеський період у житті Є. Чикаленка під назвою «Другий побут Євгена Чикаленка в Одесі».

Востаннє я мав нагоду зустрітися з Володимиром Євгеновичем 14 листопада 2018 року в Одесі на філологічному факультеті ОНУ ім. І. Мечникова на Французькому бульварі.

У той день відбулася презентація книги «Слово про Василя Фащенка: продовження діалогу» про життя, викладацьку і наукову діяльність літературознавця професора Василя Васильовича Фащенка (1929-1999), одним із найталановитіших учнів і послідовників якого був Володимир Євгенович. Серед знайомих мені людей на цьому заході я побачив Л. Ісаєнко, О. Шубту-В’язовську, Т. Ананченко, М. Суховецького, В. Полтавчука, Д. Шубту, Р. Кракалію та інших. Поява в аудиторії В. Панченка разом з його дружиною Людмилою викликала велике пожвавлення. Його, вже сильно виснаженого хворобою, оточило багато людей, більшість яких він особисто знав. Всі хотіли привітати його і поговорити з ним. Водночас в очах багатьох з його колишніх колег проглядалися смуток і співчуття, коли вони побачили зовсім іншого В. Панченка, а не того, якого вони звикли бачити - усміхненого, енергійного і натхненного. Але коли Володимир почав говорити про свого Вчителя, очі його заблищали, голос схвильовано забринів і здавалося сили поверталися до нього і хвороба відступала. Про свого Вчителя він сказав зокрема таке: «Ми всі багато чим завдячні Василю Васильовичу. Він був унікальним педагогом, мав божий дар науковця. Він багато значив у житті багатьох людей. Викладачі бувають різні. Одні є майстрами усного слова, читають захоплюючі лекції, на які збігаються усі студенти. Інші викладачі надають перевагу науковій роботі, написанню статей і книг. Василь Васильович органічно поєднував у собі майстра усного і писемного слова». Ці його слова записані на відеоролику, який мені вдалося зняти в аудиторії.

Дивлячись на вкрай виснаженого Володимира Євгеновича, я відганяв сумні передчуття, але все ж усвідомлення того, що я можливо бачу його востаннє, ятрило мою душу. Проте в останні хвилини спілкування з ним я намагався бадьоритися самому і підбадьорювати його. Мій звіт про цю презентацію під назвою «Невпинна течія, а не застиглість» був опублікований в «Чорноморських новинах», (№ 098, 22.11.2018), а також в інтернетвиданні у Кропивницькому «З перших уст» – 15.11.2018 під назвою «Презентація книги про Василя Фащенка – учителя Володимира Панченка».

Фрагменти листування з Володимиром Панченком

111Волович і Панченко

Мого першого листа Володимиру Євгеновичу я написав 6 вересня 2014 року, але більш-менш регулярно ми листувалися електронною поштою з кінця 2017 і до жовтня 2019 року. Це були останні два роки життя В. Панченка і вони демонструють, як він мужньо тримався і активно працював, передчуваючи кінець свого земного життя. На жаль, не всі його листи збереглися. Далі наведу кілька його листів до мене, які до цього часу є в моїй електронній пошті:

Від В. Панченка – 24.01.2018

Прочитав щойно, Олексію Олексійовичу, Вашу статтю про Ваш невідправлений лист Корнію Чуковському у 1967 році. Було дуже цікаво! Факти біографії К.Чуковського я знав у загальних рисах, а тепер ось - завдяки Вам - довідався про одеські її сторінки (до речі, де це вул. Пантелеймонівська? як вона колись називалася?). А коли читав, як його батько Еммануїл Левенсон не міг оформити свої стосунки з його матір’ю українкою Катериною Корнійчук, оскільки батько був категорично проти переходу сина з іудаїзму в християнство, не переставав дивуватися: саме на такій колізії будується сюжет драми В. Винниченка «Після Ізраїля», 1922 рік. Гарного Ви листа написали Чуковському у свої 20 років, жаль, що не відправили... У мене є 2-томник К.Чуковського. Є його «Мастерство Некрасова». Був і щоденник (1 кн.), проте я передав його як дарунок у бібліотеку Могилянки разом із ще майже 2-ма тис. моїх книг. Знаю, що то була тільки невелика частина щоденника К.Чуковського. Про його 15-томник можна хіба тільки мріяти. Приємно знати, що Чуковські були світлими людьми, що мали виразний український сентимент, як і Іван Семенович Козловський... Ще було цікаво дізнатися, що сильне враження на Вас у Ваші юні роки справив «Жан Крістоф» Р. Ролана і «Мартін Іден» Дж. Лондона. (ці книги і мене захоплювали)... Все інше, надіслане Вами, прочитаю також. Гарних Вам одеських днів! А я поки що в Стеблеві під Корсунем-Шевченківським… Ваш, Володимир Панченко.

Від Панченка – 2.02.2018.

Дякую Вам, Олексію Олексійовичу, за листи, за цікаву інформацію. Вулицю Пантелеймонівську (Чижикова) я тепер добре уявляю: я там багато разів бував, інколи навіть у дворики зазирав. Але про те, що там мешкав Чуковський, не знав... Наша з родиною остання адреса - вулиця Щепкіна, 2. Жили у флігелі в дворі університетського гуртожитку. Неподалік від бібліотеки ім. Горького, куди я охоче вчащав... Передивився надіслані Вами фотографії українських замків. У багатьох я бував, проте не у всіх. Найбільше мене вразив той, що в селі Петрівка колишнього Комінтернівського району. І замок величавий, і сам той факт, що це Одещина, також вражає. Я ж звідти родом; зі своєї Демидівки/Любашівки безліч разів проїздив Комінтернівським районом (Краснознаменка, так?)... А оце прочитав у спогадах Вашого батька, що він із Херсонщини, із хутора Воловичі. Чи доводилося Вам там бувати? Самого хутора, напевно, вже давно немає? Спогади Вашого батька потрохи читаю. Коли дочитаю, напишу Вам детальніше... Передивився перелік запланованих Вами статей. Ну й ну! Сил, часу і настрою Вам, щоб усе збулося, здійснилося й реалізувалося... Післязавтра збираюся у Кропивницький. Скучаю...
А поки що в селі під Корсунем-Шевченківським... Ваш, Володимир Панченко.

Від Панченка – 2.04.2018

Так, шановний Олексію Олексійовичу, - наші погляди збігаються, особливо в тій частині, яка стосується нинішніх подій. Щодо власне Євромайдану, то з ним складніше, оскільки ті події мали кілька етапів. І кожен з них можна оцінювати по-різному. Наскільки пригадую, то загострення почалося на вул. Грушевського, що закінчилося убивством Сергія Нігояна. Здається, це сталося 19 січня. Тоді й було перейдено червоні лінії... Чи були альтернативи Євромайдану? Були, але невтішні. Україна вже перебувала у цілковитому підпорядкуванні Росії, і цей процес наростав би і наростав. Євромайдан розвернув Україну в інший геополітичний бік. Усе, як бачимо відбувається дуже непросто. Захід також не ідеальний, але в сенсі цивілізаційного вибору, думаю, що все правильно. Найбільша проблема поки що в нас самих (нації, суспільстві, владі...). Вічна тема... Я в Кропивницькому, приїхав учора на кілька днів. У травні, звісно, зустрінемося... Вашу оцінку Звернення передам колегам, дякую. (О. В. - Мається на увазі Звернення Ініціативної групи «Першого грудня» - «Не «промайданити» Україну!» від 22.03.2018 року). Бажаю Вам гарної і радісної одеської весни! З повагою, Володимир Панченко
(О. В. - В СМС-ках і телефонних розмовах попередньо ми домовилися зустрітися у травні в Кропивницькому. Я запросив Володимира Євгеновича зайти до мого будинку на Новій Балашівці по вул. Ударній, 9б. Запропонував йому прогулятися по моїй Новій Балашівці, зокрема вздовж Інгулу від залізничного мосту до греблі, де я часто гуляв в дитинстві і юності. Але, на превеликий жаль, не судилося. В цей час якраз почалося лікування Володимира Євгеновича у знаменитій Феофанії, яке тривало півтора року, але, на жаль, безуспішно…).

Від В. Панченка – 27.04.2018

Дякую, Олексію Олексійовичу, за листа. Мої плани щодо Кропивницького сьогодні зазнали несподіваних змін. Планував бути там 11-го і далі, проте тепер уже нічого не знаю. Річ у тім, що сьогодні мною займалися лікарі (в Києві), пройшов купу обстежень, і 7-го мене можуть забрати на стаціонар. Чи буде саме так, поки невідомо, адже картина з результатами аналізів буде готова саме 7 травня. Про Вас я згадував частенько, особливо після того, як прочитав у «Чорноморських новинах» Вашу статтю про «Північний потік». Газету мені надіслав з Одеси мій однокурсник Василь Полтавчук, який надрукував у тому ж номері своє оповідання «П’ятий президент». Ваша стаття ґрунтовна, як завжди у Вас, із якісним аналізом ситуації і прогнозами. Після цього мав розмову з Іваном Капсамуном, цікавився, чи він знає про Вас. Знає. Каже, що навіть співпрацював з Вами як автором «Дня». Це я до того, що добре було б якби Ваші статті потрапляли і, скажімо, в «День». Вони того варті. Після 7-го озвуся, хотілося б сподіватися, що чаша сія (лікарняна) мене мине... І тоді зможемо зустрітися, порозмовляти. Хотілося б... З повагою, Володимир Панченко

Від Панченка – 24.06.2018

Вітаю, шановний Олексію Олексійовичу! Знаю від Валерія Павловича, що у Вас зараз неспокійні дні у зв’язку зі станом матері. Розумію, як це все непросто... У мене все йде своїм повільним ходом. Готують до операції. У вівторок буде перша, «розвідувальна» (лапароскопія). Тримаймося! З повагою, Володимир Панченко.
Від Панченка 17.08.2018
Я теж думаю, що Гриценко - це чергова ілюзія. Зараз важливо зберегти зовнішньополітичний курс. Із внутрішньою політикою у Президента досить кепсько. І це трохи нагадує ситуацію П.Скоропадського, який також поплатився (значною мірою) через соціальну політику. Найгірший же варіант – це Юля. Путін їй аплодуватиме, він знає, як з нею обходитися. Тому, думаю, доведеться обирати Порошенка. Тільки я не певен, що електорат до цього готовий. Адже привид бродить по Європі - привид популізму... Володимир Панченко.

До В. Панченка – 2.09.2018

Дорогий Володимире Євгеновичу, вітаю і поздоровляю Вас з Вашим 64-літтям! Бажаю Вам міцного козацького здоров'я, щастя, удачі, радості, натхнення і Божого Благословення! Щоб їлося й пилося, хотілося й моглося, бажалося й вдавалося, любилося й кохалося, боролося й перемагалося, а щастя стільки малося, щоб аж переливалося! На славу Україні, на ганьбу й погибель всім нашим комуно-ординським ворогам! Бажаю Вам ще на багато років невичерпної творчої наснаги. Хай ще багато років Ваше слово буде нашою зброєю у боротьбі за Україну! Ваш, Ол. Вол.
Від В. Панченка: Дякую Вам, дорогий Олексію Олексійовичу! Буду діяти за сценарієм Ваших побажань. Тримаюся, лікуюся, працюю. А як у Вас вирішуються домашні справи? Кропивницький чи Одеса? Володимир

Від В. Панченка – 15.11.18

Дякую Вам, дорогий Олексію Олексійовичу! Зараз уже будемо виїжджати з Одеси (О.В. - після презентації книги «Слово про Василя Фащенка: продовження діалогу» 14.11.2018 р). На півночі області, кажуть, ожеледиця. Побачимо... Дуже приємними були для мене ці два дні. Повернення у молодість, не інакше. Фотографії, які Ви надіслали, симпатичні, дякую. Прізвища двох письменників - Микола Суховецький і Сергій Дмитрієв. Можливо, я не зауважив текстової частини? Подивлюся удома, бо вже кінь копитом землю б’є. Здоров’я Вам і радості. Напишу іще, коли повернуся. Ваш, Володимир.

Від В. Панченка – 26.12.2018

Шановний Олексію Олексійовичу, що ми матимемо на лютий-березень 2019 р.? Квартет: Тимошенко - Зеленський - Порошенко - Гриценко. У Тимошенко жахлива політична біографія. Для неї влада - не засіб, а фанатична мета. І велика залежність від Путіна (зокрема, кримінальна справа, яку там прикрили до пори до часу). Про Зеленського говорити - себе не поважати. «Перший непрохідний» Гриценко - блогер-самітник. Плюс відсутність команди, неадекватна самооцінка. Залишається Порошенко. Не ідеальний (зокрема, в тому, що стосується боротьби з корупцією), проте чіткий у зовнішній політиці. У внутрішній теж має позитиви (наприклад, децентралізація, церква, армія, культура, питання національної самоідентичності). На мій погляд, усім кандидатам громадянське суспільство має виставити перелік «червоних ліній» і зробити це до 1 лютого. Так що з моїм голосом усе зрозуміло. Гарних Вам новорічних свят! Ваш, Володимир Панченко.

Від В. Панченка – 29.12.2018

Олексію Олексійовичу, щодо проекту пам’ятника Ю. Яновському у Кропивницькому, то його мотив продиктований одним з найкращих романів Яновського «Майстер корабля». Йдеться про те, що нинішнім поколінням українців майстер вручає країну-корабель. Роман варто прочитати, він про Одесу. «Майстер корабля» - це цікаво; це кіно - Одеса середини 1920-х; це молоді Довженко, Яновський, Кричевський; це пригоди й любов; це українське відлуння Джозефа Конрада... А ось щодо збору коштів із залученням благодійників через ЗМІ, - не певен, що це дасть результат. Може, поки що не треба? Давайте вже сконцентруємося на тому варіанті, який продумали й розпочали. Ваш, Володимир Панченко. Ще раз зі святами!
7 183014(О.В. – Ініціатива встановлення у Кропивницькому пам’ятника Юрію Яновському належить В. Панченку. У травні 2019 В. М’ятович вже показував мені місце, де планується встановити пам’ятник Ю. Яновському, - по вулиці Соборній навпроти ТЦ «Копілка» і неподалік від однокімнатної квартири В. Панченка. Ідею пам'ятника теж запропонував Володимир Євгенович: молодий Яновський стоїть на валуні перед морською хвилею, тримаючи в руках макет вітрильника. Передбачалося, що ідею цього пам’ятника мав втілити львівський скульптор В. Цисарик, який вже є автором кількох скульптур, встановлених в Кропивницькому, але, на жаль, до цього часу (станом на листопад 2021 р.) проект пам’ятника Ю. Яновському у Кропивницькому ще не реалізовано).

До В. Панченка 23.03.2019

Дорогий пане-брате Володимире, сьогодні рано вранці тихо увісні на 95-му році життя відійшла у вічність моя мама. До останнього дня вона була у відносно нормальному фізичному і досить доброму інтелектуальному стані. До останнього дня читала книги. Кожного дня я її виводив у двір погуляти, походити 1 - 2 години. Закотилося моє Сонечко, яке зігрівало мене майже 72 роки...

Від В. Панченка – 24.03.2019

Дорогий Олексію Олексійовичу! Мої Вам щирі співчуття - знаю, як нелегко прощатися з найдорожчими людьми і відчувати свій життєвий рубіж. Втішимося світлою пам’яттю... Обнімаю, Володимир Панченко

Від В. Панченка – 18.04.2019

Шановний Олексію Олексійовичу, вітаю!
Сьогодні в журналі «Український тиждень» надрукована моя колонка «Нечиста сила» - про клоунів, які обирають клоуна.(https://tyzhden.ua/Columns/50/229235).
Пересилаю. Якщо зможете поширити - буду тільки вдячний.
З повагою, Володимир Панченко

Від В. Панченка – 23.05.2019

Пане Олексію, вітаю. Погоджуюся з Вами, що рівень вищої освіти в Україні падає навіть в порівнянні з радянським періодом. Частина студентів просто купує оцінки і дипломи. Вища освіта переважно оплачувана, стипендії мізерні, дітям із бідних, переважно сільських сімей, важко попасти на навчання у виші. Виникло надто багато «національних» університетів, в яких мало хто викладає українською, особливо на Сході і Півдні. Пригадалося, як восени 2014-го року тодішній міністр освіти України Сергій Квіт хотів скасувати обов’язкове вивчення української мови, історії України та філософії у вишах. З ініціативи своєї заступниці Інни Совсун (О.В. – нині народна депутатка України 9-го скликання від партії «Голос») пан Квіт тоді стверджував, що вивчати історію України у ВНЗ не потрібно - мовляв, «немає там чим пишатись»... Добре, що піднялась громадськість і виборола в міністра право цих предметів надалі бути обов’язковими у навчальній університетській програмі. Але ж пан Квіт був не якоюсь там приватною особою, а представником держави в надзвичайно важливій гуманітарній галузі! Чи кращою в цьому плані була міністр освіти і науки України Л. Гриневич? Хто і як керуватиме освітою за президентства Зеленського? З повагою, Володимир.

Від В. Панченка – 15.07.2019

Доброго дня, шановний Олексію Олексійовичу!
Діти привозили нам онуків, і тоді, коли Ви телефонували, я саме крутився з ними. А потім просто вилетіло з голови, що мав же потелефонувати Вам! Вибачте. У мене все більш-менш. Ритм життя налагоджується, хоча відновлюватися довго й складно. Працюю. А Ви правильно робите, що публічно реагуєте на нову політичну реальність. Тепер ще ось отримаємо «чудо» 21 липня... Я зрозумів, що Ви тримаєте себе в доброму спортивному режимі? Так тримати!

Книги – найбільший сенс його життя

Останні два роки життя В. Панченка виявилися надзвичайно врожайними на нові книги: «Повість про Миколу Зерова» (2018 р.), друге видання «Сонячний годинник» (2019 р.), «Літературний ландшафт України. ХХ століття» (2019 р.). На жаль, вже покійний письменник, літературознавець і директор видавництва «Ярославів Вал» Михайло Слабошпицький, який понад 40 років дружив із В. Панченком, якось сказав: «Усі його книжки дуже схожі на нього - вони розумні, літературно артистичні та за кожною, як і за ним особисто, вгадується ціла бібліотека, до котрої він тягнувся своїм спраглим і сміливим розумом». У червні 2020 року я почав контактувати із М. Слабошпицьким у фейсбуці, надіслав йому зняті мною фотографії В. Панченка, а також мою статтю «Володимир Панченко: Гарно мені було на цьому світі…». Він мені написав, що разом В. Брюховецьким їздив ховати Панченка 17 жовтня у селі Олексіївці поблизу Кропивницького. М. Слабошпицький пережив В. Панченка на півтора роки і відійшов у засвіти 30 травня 2021 року також після тривалого онкологічного захворювання.

У 2013 р. завітавши у рідне село Демидівка, В. Панченко презентував своїм землякам свою щойно видану книгу «Сонячний годинник» у вщерть заповненій залі сільського Будинку культури. Розповідаючи про свою нову книгу, В. Панченко сказав, що «це синтез його мандрів і досліджень». Володимир подарував по примірнику свого «Сонячного годинника» кожному школяреві, однокласникам, родичам, друзям, а також кілька примірників демидівській бібліотеці. Цю книгу я отримав із рук Володимира у вересні 2014 року.

В. Панченко вважав книги найціннішим скарбом, який тільки може бути у світі, і все життя збирав книги. Водночас цим скарбом він ділився з людьми, дарував своїм друзям, колегам і знайомим. У серпні 2014 року В. Панченко передав до обласної універсальної наукової бібліотеки імені Д.І.Чижевського у Кропивницькому 700 книг із його власної колекції. Як розповідала завідувачка відділу мистецтв цієї бібліотеки Світлана Ушакова, надзвичайно цінним є те, що книжкова колекція В. Панченка – це можливість продовження живого спілкування з ним, оскільки прочитавши його позначки на полях книг, можна вловити його думку і настрій…

У своєму листі до мене від 24.01.2018 року Володимир написав, що «передав у бібліотеку Могилянки близько 2000 своїх книг». Переконаний, що більшість із подарованих книг Володимир якщо не прочитав, то проглянув. За словами співробітників згаданих бібліотек, на більшості цих книг залишилися нотатки В. Панченка, що може бути предметом окремого дослідження щодо його літературних інтересів. Найціннішим пам’ятником В. Панченку, який він сам собі створив за свого життя, це його мудрі і патріотичні книги, які надихатимуть нинішнє і майбутні покоління українців любити Україну і робити все можливе для її процвітання.

Наслідуючи приклад В. Панченка, у травні 2018 за сприяння письменника і краєзнавця Василя Даценка я передав бібліотеку мого батька до бібліотеки СШ № 23 у Кропивницькому, в якій я навчався 11 років, а також до обласного Державного архіву, яким до червня 2021 року керував Олег Бабенко, в кінці 90-х років минулого століття студент і колега В. Панченка по роботі на філфаку ЦДПУ. На даний час О. Бабенко – директор Центрального державного історичного архіву у Києві. За словами дочки В. Панченка пані Олесі, увесь його архів передано Олегові Бабенку.

Уже після відходу В. Панченка у Вічність у видавництві «Темпора» видані три його книги. У листопаді 2020 року видана книга «Зупинитися і озирнутись», в якій на 680 сторінках зібрані його подорожні нариси, мандрівні нотатки, інтерпретації художніх текстів та суспільно-політичних подій в Україні протягом минулих двохсот років. У жовтні 2021 року видано дві нові книги В. Панченка – «Шевченко зблизька» та «Він не буде абияким чоловіком» під редакцією його колишньої студентки в «Могилянці» Ольги Петренко-Цеунової, яка також редагувала друге видання його «Сонячного годинника», коли Володимир вже лежав у лікарні. Мені вдалося встановити контакти з пані Ольгою і вона мені розповіла багато цікавого про В. Панченка, але думаю вона саме про це напише.

Боротьба за життя і праця до останнього подиху

Починаючи з весни 2018 року, жорстока, невблаганна і підступна хвороба день за днем виснажувала сили В. Панченка і залишала нам все менше надії на його одужання. Його вже важко було впізнати, він дуже схуд і майже нічого не залишилося від його пишної шевелюри. Було дуже важко усвідомлювати наше безсилля йому допомогти, хоча найближчі його друзі залишалися з ним до останнього його подиху. «Коли почалася ця сумна історія і розійшлася перша інформація, я отримав колосальну підтримку від багатьох людей, і це стало для мене терапією. Тепер у мене немає іншого виходу – треба одужувати», –  казав Панченко за кілька місяців до смерті, коли в його і наших душах ще жевріла надія на його одужання.

2 жовтня 2019 р. В. М’ятович написав мені: «Сьогодні знову телефонував Володя. Мене неймовірно тішать його дзвінки – це означає, що він бореться. Всіляко його підтримую». 30-го вересня, за два тижні до відходу у «кращі світи» В. Панченко надіслав мені кілька його слів: «Дорогий Олексію Олексійовичу, вибачте за мовчання. У мене все складно: зараз ми в Кропивницькому; Київ уже позаду. Був тут і в онкодиспансері, лікарі укріплювали мій ослаблий організм. А тепер я вдома. Тримаюся. А Вам дуже вдячний за турботу, увагу! Сил Вам! Обіймаю. Володимир Панченко». Це були останні слова Володимира до мене. За кілька тижнів до цього я надіслав йому посилання на 42 відеоролики про нетрадиційне чи альтернативне лікування раку…

Зважаючи на те, що батько і сестра Володимира померли від раку, він напевно передчував, що ця успадкована генетична біда може докотитися і до нього. Моя однокласниця Валя Федотова, яка працювала разом із сестрою Володимира Світланою Мінчевою коректорами в кіровоградській «Вечірній газеті» у 1998-2008 роках, і була знайома з сім’єю Панченків, розповіла мені такий епізод. Якось на початку березня 2012 року вона їхала в метро у Києві зі своїм онкохворим чоловіком після його невтішного обстеження у Київській обласній лікарні і випадково зустрілася з Володимиром Євгеновичем, який розповів їй, що його сестра Світлана доживає останні дні. Валя показала йому очима на свого чоловіка і сказала: «маємо те ж саме». Панченко відповів: «я зрозумів», обійняв її і прошепотів: «напевно я наступний»…

7 2 С. Мінчева і В. ФедотоваВаля розповідала, що вона і Світлана працювали в одному затишному кабінеті, де було багато квітів, і згадувала, що Володимир Євгенович досить часто заходив до них і казав: «ви неначе сестри». І дійсно, у Валі і Світлани було багато спільного. Обидві народилися у липні 1947 року, і в обох було по двоє дітей майже одного віку. Далі цитую слова Валі: «Володя був дуже простим і доступним у спілкуванні. Часто заходив до нашого кабінету, сідав у крісло і казав: у вас так затишно, можна я у вас трохи відпочину. Ми заварювали йому чай з м’ятою і чебрецем. Володя жартував і розповідав нам веселі історії та анекдоти. Також інколи ділився своїми побутовими і сімейними проблемами, просив у нас поради. Дуже приємно було з ним спілкуватися».

Незважаючи на те, що Володимир Євгенович усвідомлював наближення кінця свого життя, останніми місяцями він щодня працював над своїми книгами і найбільше жалкував над тим, що йому не вистачало життєвого ресурсу, щоб завершити всі його численні творчі плани.

Буквально за день до смерті у листі до Василя Бондаря він написав: «Мої сили вже вичерпуються зовсім. Досадно, що все сталося так рано. 65 – ще мало… Повернуся ближчим часом двома книжечками про Шевченка і збіркою авторських колонок «Зупинитися і озирнутись». Гарно мені було на цьому світі... Обіймаю і нехай Господь простить нам провини наші»… Людина ще жива, а вже говорить про саму себе у минулому часі, підбиває підсумки свого життя, яке невблаганно закінчується… Я розумію ці слова Володимира як подяку Богові за те, що він дав йому можливість творчої роботи протягом більш як 40 років і реалізації деяких його задумів, але, на жаль, не всіх. А що є найвищим сенсом людського життя як не можливість творити? Думаю, що в ці слова Володимир вкладав і той сенс, що на своєму життєвому шляху він зустрічав багато справжніх друзів, колег і побратимів, спілкування і співпраця з якими робили його сильним і щасливим. Цими словами він також висловлював уклінну подяку своїй дружині, своїм дітям і онукам, які любили його, підтримували і створювали йому комфортні умови для творчої праці, щоб він не відволікався на побутові дрібниці і не марнував свій дорогоцінний час.

Вшанування пам’яті Володимира Панченка

У Кропивницькому почали вшановувати В. Панченка ще в останні місяці його життя, напевно намагаючись цим підтримати його моральні сили.

10 Вшанування памяті Панченка

Так, 27 серпня 2019 року, враховуючи його видатні заслуги перед територіальною громадою, багаторічну плідну працю над дослідженням творчості українських письменників, життя та творчість яких тісно пов’язані з Кіровоградщиною та активну громадську діяльність, міська рада Кропивницького присвоїла йому звання «Почесний громадянин міста Кропивницького».
На початку вересня 2019 року у Кропивницькому, в міському літературно-меморіальному музеї І.К. Карпенка-Карого, створеному за ініціативи В. Панченка, відбулася презентація виставки «Віч-на-віч з епохою», присвяченій 65-річчю Володимира Євгеновича. Учасники презентації мали змогу ознайомитися з особистими документами, рукописами В. Панченка, чисельними фото з родинного архіву письменника. Знайшли своє місце на виставці і його нагороди та відзнаки. У своїх привітальних виступах Григорій Клочек, Валерій М’ятович, Олег Бабенко згадували роки спільної праці, підкреслювали «дивовижну здатність Володимира Панченка відновлювати коди національної пам’яті». У січні 2020 року відповідно до рішення виконавчого комітету міської ради Кропивницького Центральну міську бібліoтеку перейменували на честь В. Панченка. Цій бібліотеці Володимир також передав чимало власних книг.

У жовтні 2021 року у Кропивницькому вийшла книга спогадів «На сторожі духовності та слова» про корифеїв кафедри української літератури філфаку ЦДПУ В.І. Харцієва, М.К. Смоленчука, В.П. Марка, Л.В. Куценка, В.Є. Панченка. Упорядником і редактором книги є нинішній завідувач цієї кафедри професор Г. Д. Клочек, який працював на одній кафедрі і спілкувався з В. Панченком близько 35 років. До 30-го ювілейного Дня Незалежності вдячні кропивничани вручили його доньці Олесі іменний пам’ятний знак «Постаті української незалежності. Володимир Панченко» за вагомий внесок у розбудову Української Держави.
14 жовтня 2021 року у Любашівці на Одещині на честь видатного земляка за участі представників місцевої влади, викладачів школи, друзів і родичів В. Панченка, а також представників ОНУ імені І. І. Мечникова, встановили меморіальну дошку на фасаді ЗОШ І-ІІІ ступенів № 1, в якій він навчався у 1968-1970 роках в 9-му і 10-му класах.

11 Л. ІсаєнкІдея встановлення меморіальної дошки і вшанування світлої пам’яті В. Панченка належить його однокурсниці, кандидату філологічних наук Любові Ісаєнко. Меморіальну дошку було виготовлено коштом місцевого благодійника пана Анатолія Артеменка, який також є випускником ОНУ і його викладачами були В. Панченко та Л. Ісаєнко. Заступниця декана філологічного факультету ОНУ Ганна Сеник запропонувала, Любашівській публічній бібліотеці було присвоєно ім’я Володимира Панченка. На згадку про цю подію Л. Ісаєнко подарувала школі свої книги: «Пам’ять і слово», «Пам’яті світле джерело», «Береги нашої пам’яті», «Дивоцвіт родоводу» та чергове видання «Прихисток людської душі», присвячене В.Є. Панченку. Хотілося б сподіватися, що згодом меморіальна дошка, присвячена В. Є. Панченку, з’явиться на фасаді корпусу ОНУ на Французькому бульварі.

* * *

У кожного, хто знав В. Панченка і мав можливість з ним спілкуватися, він був своїм і неповторним. Кожна людина сприймала його з висоти свого життєвого досвіду, своєї освіти, своїх літературних, культурологічних і політичних уподобань. У кожній людині, з якою зустрічався Володимир, він бачив особливий психотип і особливу індивідуальність, а тому і відповідно будував свій діалог з цією людиною, враховуючи її світогляд, освіченість і інтелект. Робив він так очевидно тому, що хотів побачити як людина розкриває свою неповторну індивідуальність, як вона сприймає навколишній світ. Але він ніколи не відходив від своїх світоглядних принципів і цим об’єднував навколо себе тих людей, які цього заслуговували. Він міг пробачити багато недоліків людині, якщо бачив у ній особистість, здатну самостійно мислити і при цьому бути справжнім українським, а не «шароварним» патріотом. Ознакою того, що людина подобається Володимиру, була його щира і люб’язна посмішка…

Безперечно, життя і творчість В. Панченка заслуговує на окреме фундаментальне дослідження. Думаю, що таке дослідження одній людині здійснити не під силу. Це можуть з робити лише десятки його колег, друзів і побратимів. В Одесі, дякувати Богу і зусиллям однокурсниці В. Панченка пані Любові Миколаївні Ісаєнко таке дослідження вже видано. Ми також маємо подбати про створення на сайті Вікіпедії розширеної біографічної довідки про Володимира Євгеновича, оскільки існуюча довідка дуже коротка і застаріла. Проте, як зазначалося в прощальному слові Ініціативної групи «Першого грудня» від 16 жовтня 2019 року, «ще ж є у цьому світі і «Вікіпедія» багатьох людських сердець, у якій записані всі добрі діла Володимира Панченка, що їх він щедро сіяв довкола себе»…

Хотів би завершити спогади про мого Володимира Панченка моїм поздоровленням з нагоди його 65-ліття 2 вересня 2019 року:

«Дорогий Володимире Євгеновичу, в день Вашого славного 65-ліття вітаю Вас з Вашим сходженням на проміжну вершину Вашого життя, наповненого самовідданою працю у сфері української літератури, філології, літературознавства і культури, невтомною діяльністю в громадській і суспільно-політичній сфері. Ви один із тих Героїв, які є славою і гордістю нашого народу, взірцем для наслідування нинішніх і прийдешніх генерацій українців. Низько Вам вклоняюся за все, що Ви зробили, робите і ще, дасть Бог, робитимете для нашої неньки-України, для просвіти постколоніального і пострадянського українського суспільства, рудименти якого, на жаль, ще повністю не зникли у свідомості деяких прошарків населення України, особливо на її Сході і Півдні. І сьогодні Ваше мудре слово є нашою зброєю у боротьбі за Україну. Незважаючи на Ваш вже досить солідний вік, Ви зберегли ясність розуму, силу духу і дивовижну працездатність. Ви розбираєтесь в усіх деталях суспільно-політичних процесів у нашій країні значно краще ніж багато нинішніх маститих політологів. А все це тому, що Ви знаєте ціну кожному слову, тому що з висоти Вашої життєвої вершини Ви бачите далеко за обрій метушливого сьогодення…
В цей день хочу побажати Вам міцного здоров’я, невичерпної творчої наснаги, любові і шанування від Ваших близьких людей, друзів і побратимів. Бажаю Вам ще багато років служити українцям, щоб вони могли збагачуватись Вашими ідеями із скарбниці Вашої мудрості. Я дуже радий і гордий з того, що маю щастя спілкуватися з Вами. Це додає мені сил і натхнення. Обіймаю Вас і уклінно прошу Бога допомогти Вам вийти переможцем у боротьбі з підступною хворобою…

З глибокою повагою і щирим шануванням,
Олексій Волович
Одеса, 2 вересня 2019 року"

Читайте також: Володимир Панченко: Гарно мені було на цьому світі...

Володимир Панченко добре знав минуле вітчизняної культури й бачив обличчя сьогоднішньої України

Кропивницький: у головній книгозбірні області відбувся захід «Володимир Панченко і кіно»

Володимир Панченко: Мрію про пам'ятник, який відображатиме дух і духовну красу Юрія Яновського

Володимир Панченко: Жорстка «переоцінка цінностей» не похитнула репутацію письменника Юрія Яновського

Володимир Панченко: Ми з випробувань виходимо сильнішими

Володимир Панченко: Бажано вже сьогодні помічати поряд із собою людей неординарних, надзвичайних

Володимир Панченко: На превеликий жаль, нинішня влада повторює помилки попередньої

Володимир Панченко: Єдиний наш шлях – ставати сильними, дуже сильними, дуже успішними, дуже переконливими